Читати книгу - "Війна у натовпі"

Черкаському слідчому ізоляторі, де мені вдалося відвідати діда Миколу. Аби прорватися в СІЗО, я прихопив з собою в якості тарана одного з наших депутатів. Проте я пройшов, а його не пустили. Побачення відбувалося в присутності слідчого. Ми поговорили хвилин десять. Коли слідчий став нас переривати, дід Микола кинувся його бити, і це спричинило страшенний скандал. Я потім довго заспокоював начальника тюрми.

Згодом я був присутній на зачитанні судового вироку. Всі кримінальники — учасники втечі дали показання, зізналися в усьому, валили один на одного провину. Наші заперечували все, ніхто так і не дав ніяких показань. На кожному висіло по вісімнадцять статей. Зачитування вироку тривало близько семи годин. Найбільш імовірним вироком для діда Миколи була вища міра. Сім годин він очікував останніх слів судді щодо того, житиме він чи ні. Він був абсолютно спокійний і такий само зухвалий. Читав книгу, висловлював презирство до суду. Він нагадував християн перших століть: "І на вироки суддів відповідали брутальною лайкою".

Коли суддя вимовив "п'ятнадцять років", ми зітхнули з полегшенням. Дід Микола навіть не відірвався від книжки. Один з кримінальників відмовився тікати і залишився в камері. Його визнали співучасником і дали чи не більше за інших. На рідкість порядний виявився суддя.

Славко

Із злочинців найбільше запам'ятався "Сивий". Йому було років під п'ятдесят. Три "ходки". В УНСО прийшов з якихось своїх ідейних міркувань. Корчинський високо його цінував за відданість справі. В одній з "міжконфесійних" сутичок, коли УНСО захопила на 4 години Києв-Печерську лавру, Сивому сильно дісталося — тріснули ребра. В Абхазії він був старшиною "Арго". У Придністров'ї на мості в Рибниці він ніс охоронну службу разом з "Паулем", виконував оперативні завдання, був засуджений за зберігання зброї. Після звільнення спився і помер.

Феноменально закінчилася історія з Паулем. Цей колишній конвойщик з "вонючих військ" прибився до УНСО в Придністров'ї. Прибув з Росії, що само по собі вкрай підозріло. Його прийняли, і він неабияк проявив себе. Його підвищили до тілоохоронця великої персони в тодішньому керівництві ПМР. Проте він не витримав спокус великосвітського житт — озпустив язика. Його спіймали, кинули до "зиндану" (яма в землі). Після відповідної обробки, він зізнався:

— Я знаю, ви мене випробовували. Або ви мене вбили б, або направили б на підвищення.

Довелося справді відправляти його до Харкова "на підвищення". Пауль добре проявив себе в Абхазії, але його підвів потяг до самопостачання зброєю. Він один видобував у грузинів стільки зброї, скільки я брав зі складу за наказом. Причому одночасно зі мною, на тому ж складі. Одне слово, "свєрхсрочнік"! ("А вранці мамонта в ямі не було". Так з'явилися прапорщики). По причині безгрошів'я, Пауль почав приторговувати зброєю. Хотіли розстріляти, але він утік. З нагоди нагородження бойовиків чеченськими орденами в УНСО була проголошена чергова амністія. Пауль, дитя, тебе знов вибачили, ти хоча б зателефонував...

Дмитро Корчинський

Так, так, вибачив би я тебе палицею по горбу. Хоча я вже насправді не пам'ятаю, в чому він там провинився.

Славко

Окрему категорію в УНСО складали "дзенмени". Власне, поняття це склалося під впливом "Беркута''. Родом з Лисичанська, до війни в Придністров'ї він був засуджений за якісь там гріхи. Залишив чудове есе про розстрільні дворики (часів війни) вільнюської в'язниці. Він, справді, цікавився буддизмом, виглядав "відморозком".

Пригадую, пізніше в Новочеркаську, коли відкривали пам'ятник отаманові Платову, а ми були в числі почесних гостей (із запрошенням на бенкет), козачки перепились, і на майдані перед отаманським палацом почався рейвах. Старшина кинулась полосувати всіх нагайками. Посеред цього божевілля непорушно стояли і розмовляли три людини: лама з Калмикії, Беркут і я. Ми говорили про вічність. Ця "відмороженість" у Бендерах врятувала Беркуту життя. Після перемир'я в Бендерах він, проводжаючи знайому дівчину, забрів на контрольовану молдавськими "опонівцями" територію. Його зупинили. Він повідомив, що є українцем (тоді багато говорилося про міжнаціональні миротворчі сили, але в зону війни ввійшли тільки російські). Йому запропонували "пройти для з'ясовування". Зброї у нього з собою не було, лише ніж. Він витягнув його і, наставивши до свого живота, сказав, що "не було наказу" (проходити). Німа сцена тривала хвилину. Його відпустили: "Скажи своїм, ми теж не звірі".

Розділ V ПОДОРОЖІ

Славко

Я побував у багатьох країнах Західної Європи і ніколи не переймався при цьому відсутністю віз або інших необхідних формальностей. Зі Сходу на Захід набиті такі стежки! Починаючи із стежок, у буквальному розумінні цього слова, і закінчуючи славнозвісними коридорами. Добре, що західні кордони України і Польщі в основному проходять по річках. Стікаючи з гір, вони щороку підвладні повеням, які змивають загородження.

Пам'ятаю, як Едік, заради цікавості, водив мене в Румунію. Навесні ріка розлилася, лінію стовпів з колючим дротом знесло намитим грунтом. Ми перейшли по каменях на румунський бік, полізли вгору. З незвички я упрів і спересердя нарік висоту по аналогії з севастопольською — "Єбун-горою". Нарешті ми зустріли місцевого мешканця: у брезентовому плащі, синіх штанах, кирзових чоботах — типовий гуцул. Я хотів було гукнути до нього, але Едік не дав:

— Тихше, вже година, як ми в Румунії.

— А вишки?

— Які вишки? Я тебе потім відведу.

Місцеві мешканці користувалися цією обставиною. У 1996 році, коли здавалося, що вся Польща попливе у Балтійське море, селяни в нашому селі кидали дохлих поросят у воду як "гуманітарну допомогу" панам.

З початком перебудови переходи набули масового характеру. Вже в 1994 році плата за перехід польського кордону становила не більше 10-30 доларів з "брата" чи "сестри". Возили мікроавтобусами або рефрижераторами, раз на три доби. Коли на КПП заступала "своя" людина, пропускали не оглядаючи. Ніякої романтики, все одно, що лісосмугу перейти. Китайців набивали в авто, як оселедців. До німецько-французького кордону проїзд коштував сто доларів з людини. Один фраєр зібрав з курдів по тисяча п'ятсот гривень, повозив їх якийсь час і висадив в Івано-Франківській області.

— Йдіть цією вулицею донизу.

Вони, напевно, й досі там живуть. Якось я зустрів на Андріївському узвозі "Крону" — чіплявся до митців, мовляв, нігті у Богоматері на іконах непристойно довгі.

Вони з товаришем ходили в Ліон найматися до Іноземного легіону. Обох депортували з Італії. Збиралися знову, та грошей у них, звичайно ж, не було, як у тому анекдоті:

— Знову в Італію хочеться.

— Що, вже там був?

— Ні, раніше