Читати книгу - "Демократія"

Проте сподіваймося на те, що сили, які радять людям голосувати з огляду на племінні зв'язки, довго не протримаються. Керівники країни звертаються до народу як до кенійців. А от у часи протистоянь невідпорною була спокуса звертатися по підтримку до племен. Наступний крок у кенійському переході — зламати цю схему. А тим часом на кожних виборах зберігається потенціал для насильства й етнічних протистоянь.

За шістдесят років із часу незалежності Кенія здолала довгий шлях, і, можливо, досвід мирних виборів і конституції 2010 року вплине на поведінку наступного разу... а потім ще наступного і т. д. Щоразу країна наближатиметься до стабільної демократії. І колись люди переконаються, що їхня віра в демократію виправдана, які б виклики на них не чекали.

Розділ 6

Колумбія:

доба демократичної безпеки

«А тут було вбито Пабло Ескобара», — якось безвиразно сказала моя колега Кароліна Барко, нині посол Колумбії в США. Драматизму в її голосі не було, коли ми стояли на даху, звідки відкривався краєвид на місто Медельїн. Проте по всій Колумбії відчувалося збудження і полегшення, коли в 1993 році ліквідували сумнозвісного наркобарона. Він був найбільш розшукуваною особою в Латинській Америці, відповідальною за тисячі вбивств та створення міжнародної наркотичної імперії, котра в найкращі часи давала йому понад 420 млн доларів прибутку щотижня. Багато в чому його життя — лютий коктейль із наркотиків, грошей та влади — було уособленням неспокійного існування країни. Його загибель означала для багатьох колумбійців кінець хаосу. Це тільки початок. І велика робота попереду.

І ось тепер, через чотирнадцять років, ми в Медельїні, що довгі десятиріччя був синонімом несамовитого насильства. Чудового літнього полудня місто рясніло острівцями зелені, діти бавилися на конструкціях для лазіння і гойдалках. «Благодать та й годі», — бовкнула я, ні до кого не звертаючись.

«Авжеж, тепер благодать», — відповіла Кароліна.

Бо дуже довго жодної благодаті в Колумбії не було. Шанований лідер Симон Болівар переміг іспанців у 1821 році та заснував незалежну республіку Велика Колумбія, що обіймала сучасні Колумбію, Еквадор, Панаму та Венесуелу. До 1830 року залишилися тільки Колумбія й Панама, тоді почали формуватися політичні структури країни.

Існували змагальні президентські й парламентські вибори, дійсні суди, потужні бізнесові та сільськогосподарські групи, а також практично вільна преса. Консервативна й ліберальна політичні партії утворилися 1849 року й упродовж ста років перемагали на виборах по черзі. Проте ці інститути й політичні практики, що зазвичай асоціюються зі стабільними демократіями, не відповідали реальному стану справ. Вони не могли стримати конкурентні інтереси: сільських і міських, багатих і бідних, соціал-лібералів і релігійних консерваторів. Усю решту XIX ст. і першу половину XX ст. в країні повторювалися громадянські конфлікти. У найгірший період, 1946—1964 роки, терор (Ля Віоленсія) то спалахував, то пригасав і відзначався жахливою брутальністю. Країна майже постійно перебувала у стані війни й громадянського конфлікту. Демократичні інститути не могли дати цьому ради.

На певний час насильства поменшало, коли Лавреано Ґомес прийшов до влади в результаті сфальсифікованих виборів 1950 року й почав правити залізною рукою. Але довго він не втримався, і в Колумбії, як і в багатьох її латиноамериканських сусідів, 1953 року відбувся військовий переворот. Захоплення влади спочатку трактували як лібералізацію, що поклала край авторитарному правлінню Ґомеса й консервативної партії. Проте військовий режим генерала Ґустава Рохаса Пінільї виявився таким самим, якщо не більше, репресивним.

Відчуваючи, що він особисто в небезпеці через зміцнювану опозицію, Рохас у травні 1957 року втік до США, покинувши військову хунту. Того літа консерватори й ліберали нарешті об'єднали свої сили, уклавши новий політичний пакт під назвою Національний фронт, щоб спробувати покласти край насильству[95]. Схема розподілу влади між конкурентними партіями була підтримана плебісцитом у грудні, і коаліція перебрала владу від хунти. На певний час це мало стабілізувати політичну систему Колумбії й дати виснаженій країні нагоду провести політичні та економічні реформи.

Попри домінування в політичній системі цих двох партій був ще ряд домовленостей, покликаних запобігти зловживанню владою. Наприклад, щоб правляча партія не провела зручні лише для себе закони, при голосуванні потрібна була кваліфікована більшість. Згідно з угодою, підпираною Національним фронтом[97], створювалася державна служба, щоб «запобігти використанню посадових привілеїв політичним переможцем». Економічні реформи були розраховані на перспективу і частково виявились ефективними в промисловій сфері. Але намагання збільшити продуктивність сільського господарства шляхом об'єднання малих наділів у великі позбавили господарства 40 % фермерів, значно посиливши напругу в стосунках великих землевласників із селянами[98].

Тож перепочинок виявився нетривалим. А що конфлікт між різними інтересами поглиблювався, з'явилися повстанці, які воліли представляти фракції зі зброєю в руках. У 1964 році першим таким формуванням стала Армія національного визволення (АНВ). Її лідер Фабіо Васкес Кастаньо надихався ідеологією марксизму-ленінізму; він мобілізував селян, студентів коледжів і священиків, які сповідували теологію визволення. Їх також надихав приклад кубинської революції Фіделя Кастро і протистояння бізнесовим інтересам, яким вони навісили ярлик капіталістичних глитаїв. Утворюючи «незалежні республіки» на землях своїх прибічників, вони організовували й озброювали ці сили. У відповідь уряд розпочав операцію «Суверенітет» і відновив контроль над цими теренами. Впродовж наступних десятиріч схема повстанців із захоплення та утримування територій повторювалася неодноразово.

Попри наступ уряду повстанський рух вижив і привабив нових прибічників наративом про збройне протистояння із урядом. І тоді ще більш жорстке й здібне формування обійшло АНВ. Створена 1966 року ФАРК — Революційні збройні сили Колумбії — Армія Народу — мала амбіції більші за контроль кількох сільських анклавів. Вона хотіла повалити колумбійський уряд і створити марксистську державу. ФАРК дуже швидко зміцнювалася. Вже перед 1970 роком президент Колумбії був змушений оголосити в країні стан облоги.

ФАРК живилася не самою ідеологією, а ще й наркоторгівлею. Багато років партизанський рух тісно переплітався з торгівлею кокаїном, і його вже важко було відрізнити від наркокартелю, яким він керував. Прибутки дозволили ФАРК перейти на самофінансування. І хоча й з'являлись інші марксистські групи, ФАРК стала авангардом революції. Її подивляла Гавана й Москва та ліваки по загумінках на Заході. Режим Кастро пропонував не лише натхнення. Він надавав матеріальну підтримку, і лідери ФАРК неодноразово знаходили прихисток в острівній державі. Від часу свого заснування