Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

ж то все-таки містом крокував, Балілла чи Піппо? І з кого увесь люд реготав? Чи могло трапитись так, що режим упізнав у Піппо легкий натяк на себе самих? Чи, може, це народна мудрість з майже дитячою просторікуватістю намагається втішити нас через щоденне словоблуддя, яке ми мусили терпіти на кожному кроці?

Жертовник Вести нетлінним полум’ям горить,

З палаючим серцем молодь, мов на крилах, летить.

На надгробки й олтарі несуть смолоскипи яскраві

Солдати затяті та браві. І лунають присяги то тут, то там:

Життя триває, плине швидко, прийдешнє провіщає нам,

В бою хоч буде тяжко, та віддані ми будемо власним словам.

О, дуче, дуче, тебе ми не зречемось, у вірності клянемось

І за твоїм наказом оголимо шаблі всі разом!

Затріпотять під небом ясним наші стяги, додаючи бійцям звитяги.

Засяють обладунки античних героїв, готових до бою.

О, дуче, сміливі й відважні, підемо за тобою.

Бо ми — надія нового віку, ми принесемо перемоги втіху!

За Італію, за нашу батьківщину і за кожну родину,

Ми б’ємось кожну мить, допоки жертовник Вести горить.

Отак, думаючи про зовсім інші речі, я дійшов до сторінки про туман.

Картинка: стоїть Альберто з батьком — двійко тіней, що виступають на фоні інших тіней. Чорні й ті, й інші, пліч-о-пліч виступають проти тьмяно-сірого неба, на котрому, ледь темніші за людські тіні, видніються обриси сільських хат. У тексті писали, що в тумані люди видаються тінню. То ось яким був туман?

Хіба та небесна сірість не мала огортати людські постаті, мов молоко чи анісова настоянка? Але з мого цитатника про тумани випливало, що людські постаті не виділяються на фоні туману, а навпаки, вони ховаються за ним, змішуються з ним — завдяки туманові тіні привиджуються навіть там, де немає нічого, — і нічого там, де невдовзі виступлять тіні. Отже, мій старий шкільний підручник для молодших класів вводив мене в оману навіть щодо туману? І дійсно, текст закінчувався зверненням до сонечка, теплого, веселого сонечка, що показується з-за хмар, щоб розігнати морок туману. Мене навчали, що туман, хоч і невмолимий та невідворотний, є вкрай небажаним. Але чому мені казали, що туман — зло, коли перегодом я відчував за ним похмуру й незбагненну тугу?

Похмурий, тьмяний, затемнення. Знов і знов слова породжують лише слова. Як розповідав мені Джанні, під час війни наше місто було занурене у темряву, щоб ворожі бомбардувальники не могли нас знайти. Жодний світловий промінь не повинен був вислизнути з вікна чи щілини. А якщо все було так, тоді туман — це благословення, що, огортаючи нас собою, ховав місто під своєю ковдрою. Туман — це добро.

Звісно, читанка, що датувалася 1937 роком, не могла оповісти мені про затемнення нічого такого. У ній писалося про туман нудний, сумовитий, той, що у мжичці, кілким пагорбом здіймається, під повівом містралю біліє шумуючи море... Я погортав інші підручники, з другого, третього класу і далі, але навіть у читанці, що датувалася 1941 роком, коли війна вже почалася, власне про війну не було ані слова. Це було ще старе перевидання, у ньому ще й досі писали про Іспанську війну і завоювання Ефіопії. Про жахіття війни у шкільних підручниках говорити не годилося. Вони крали наше теперішнє, залишаючи нам святкування давно минулих перемог.

У підручнику за четвертий клас, датованому 1940—1941 роком, коли за вікном уже йшла перша осінь Другої світової війни, нам малювали картинки, що зображували наші хоробрі подвиги у часи війни першої: наші піхотинці у Карсо — жилаві, з оголеними торсами, немов римські гладіатори.

А вже на інших сторінках, задля того, щоб примирити Баліллу з янголом, були надруковані сповнені доброти й ніжності оповідки про Різдвяну ніч. Позаяк ми втратили всі колонії у Східній Африці лише наприкінці сорок першого, коли цією книжкою ще користувалися у школах, на ілюстраціях досі зображувались наші хоробрі колоніальні війська пліч-о-пліч із сомалійським дубатом[162], зодягненим у прикметний костюм, перероблений на штиб одягу місцевих жителів, яким ми лише щойно принесли цивілізацію — напівоголений, прикритий лише білою стрічкою патронташу. Нижче поетичні рядки: «Орел легіонів здіймається, і зупинить його лише Бога рука». Проте ще до лютого місяця 1941-го Сомалі вже було в руках британців. Можливо, це сталося саме тоді, як я вперше читав ці рядки. Чи знав я в той час, що насправді коїться на фронті?

Хай там як, а в цьому ж таки букварі читаю перефразовані рядки Новаро з «Кошика»: «Несамовитість бурі, прощавай! Уже й гуркіт грому відійшов у небуття! Відступає хмаровиння, залишаючи нам сяйливу небосхилу блакить. Світ від утіхи мовчить, і кожну пожурену душу, немов бальзамом, окропив безтрепетний і дружній мир».

Мир? А як же війна навкруги? А ось у підручнику п’ятого класу я знайшов розтлумачення расового різноманіття. Особлива увага була приділена євреям, зокрема, ми мали бути пильними й остерігатися «цього підступного поріддя, що змішується з чистою арійською расою, заражаючи нордичні народи непритаманною їм дріб’язковістю і жагою наживи». Ще в ящиках лежало кілька випусків журналу «На захист Раси», що почав виходити у 1938-му. Мабуть, дід усіма правдами і неправдами ховав його від мене (хоча з часом я б усе одно прочитав). Сторінки рясніли порівняннями туземців з мавпами, доповнені картинками моторошного результату зв’язків китайців з європейцями (проте до такого страхітливого відхилення здатні хіба що французи). Натомість про японців не казали нічого лихого, а от англійців таврували такими невід’ємними від їхнього єства рисами, як вроджені подвійні підборіддя у жінок і червоні, як у п’яндиг, носи. А на іншій ілюстрації красувалася пані у британській касці, котра безсоромно прикривалася лише кількома шпальтинами «Times», зібраними у балеринську пачку. Британка стояла перед дзеркалом, у якому, навпаки, відбивалося «Semit». Що ж до власне самих євреїв, то тут епітетів було — хоч греблю гати: гачкуваті носи, на обличчях — хащі, а не бороди, кривозубі, з брудними і хтивими губами, брахіцефальними черепами, вип’яченими вилицями і журливими, як у Юди Єрусалимського, очима. Ці тельбухаті спекулянти у фраках із золотим годинниковим ланцюжком на жилеті простягали свої загребущі руки на добро трудящого люду.

Гадаю, саме дід поклав поміж сторінок пропагандистську листівочку, на якій бридкий жид на тлі статуї Свободи простягав свої кривущі