Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

– Дивно, – сказала Люцина, – виглядають на циркових артистів...

Вона вхопила «Енциклопедію Королівства», але та обпекла пальці, наче гарячий метал. Книжкові гноми зібрались разом на стосі врятованих учора книжок і стрибали від радощів.

– Ні, це не циркові артисти, – вирішила дівчинка. – Треба їх попередити!

Кричати вона не насмілилась, але згадала, що можна подати сигнал. Витягла з кишені білу хустинку й швидко замахала. Але її довго не помічали. Люцина не бачила, що діялось за її спиною. Книжка, яку вона впустила на канапу, почала диміти і раптом спалахнула сліпуче білим полум'ям. Запах горілого змусив Люцину обернутись.

– Що ж ви робите?! – крикнула вона до гномиків. – Гасіть, бо книжки згорять!

Однак ті лише знизали плечима. Люцина голіруч вхопила палаючу книжку, навіть не обпікшись, і скинула її на кам'яну підлогу, а тоді почала гасити канапу, а це нелегко, коли під руками немає води. Проте вогонь можна загасити й старенькою ковдрою. Після того, як пожежу було ліквідовано, дівчинка кинулась до вікна, сподіваючись, що подорожні помітили дим, який виходив надвір.

Вони й справді стояли унизу, задерши голови: хлопці, чоловік, тигр і здоровенний смугастий кіт. Вигляд улюбленої тварини прогнав найменші вагання і страх перед незнайомцями. Коти не водяться з поганими людьми.

– Привіт, – сказала Люцина. – У мене тут пожежа!

– Вам допомогти? – спитав хлопець у сірій одежі з вигаптуваною емблемою на грудях.

– Ні, дякую, я вже погасила...

– Шановна панночко, – зняв кепку чоловік, – ви проживаєте в цьому Замку?

– Я тут випадково, – зітхнула Люцина і подумала, що нізащо не покличе на допомогу. Соня, напевно, придумала б щось романтичне. Але вона тільки всміхнулась:

– Які гарні кіт і тигр!

– Мої шанування, – галантно сказав тигр. – Ілля.

– Люцина.

– Дуже приємно, Сиволап.

– Ви певні, що все гаразд? – перепитав хлопець у сірому.

– Так, це книжкові гномики щось начаклували.

– O! – вигукнув інший хлопець із рудим волоссям, зв'язаним у хвіст, вбраний у куці штанці й зелену камізельку. – Та ми вже з вами зустрічались! Пам'ятаєте, у трамваї? Я тоді зразу відчув, що ви не пасуєте до Серединного світу. Мене звати Марком, а це – пан Мортіус і Серпень.

– Серпень? – здивувалась Люцина.

– Серпень, бо народився в серпні.

– Хотів би уточнити, – вклонився ще раз Мортіус, – але ми, здається, з одного міста, колись славного Львова. Взагалі, мене звати Гриць. Ще позавчора я був репортером «Посейбічних і потойбічних новин». Мене, напевно, уже звільнили.

– Дуже прикро, – мовила Люцина.

– Як кажуть у нашому краї, усе, що робиться, те на краще.

Нові знайомі нерішуче топтались під вікном. Їм не хотілось йти. Люцина нарешті зважилась:

 – Не знаю, чи ви ті, чи не ті, але бібліотекарка Соня казала, і я сама чула, що тут, у Замку, засідка. Чекають на двох лицарів. Тобто один із них – лис. Уночі тут було повно нечистої сили: відьмаків, відьом, опирів, довгомудів. І ще мали прибути крутиголовці...

– А чи можна поговорити з пані Сонею?

– Її тут немає. Ой! – тільки тепер Люцині спало на думку, що з бібліотекаркою могло щось трапитися.

Мабуть, не тільки через це Люцина розплакалась. Далися взнаки й самотні блукання, і неможливість повернутися назад. Незнайомці могли покинути її, як покинула Соня. Тут і дорослий би не витримав.

Врешті прибульці залізли через вікно і намагались заспокоїти Люцину. Особливо старався Тигрисик, час від часу когось штовхаючи.

– Книжка! – вимовила нарешті Люцина, вказуючи на «Енциклопедію Королівства».

Книга, котра завдала їй стільки клопоту, не згоріла, а ніби оновилась. Стерта позолота знову засяяла, а палітурки стали як новенькі.

– Що? – спитав Марко. – Що з книгою?

– Вона не згоріла!

Марко взяв «Енциклопедію», розгорнув і прочитав:

«Справжні книги не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває сторінки, ми зберемо їх докупи, обійшовши задля цього увесь світ».

– Це слова із клятви книжкових гномів. Я читав «Енциклопедію» в іншому виданні, простому, а це – магічне. Як вона тут опинилась, не розумію...

– Вона була в нас удома. То книжка мого прадіда.

– Дивись на оце! – тицьнув Марко книгу товаришеві.

Той зазирнув до «Енциклопедії». Обличчя Серпня прояснилось, і він так пильно подивився на дівчинку, наче побачив її вперше.

– Відтепер ви під нашою охороною, панно Люцино. Ми просимо вас поки що бути з нами. Пора братись до діла! Дивно, невже в цій кімнаті немає дверей?..

– Є, – шморгнула носом Люцина, потрохи заспокоюючись. – Але з того боку. Вони ховаються. Це ж потаємна кімната. Тому мене і не знайшли відьми.

– У Королівстві є прислів'я: «Якщо не можеш знайти дверей, намалюй їх на стіні», – сказав Марко.

– Я могла б намалювати. Я вчуся в художній школі.

– Чудово! – Марко підняв уламок цеглини. – Підійде?

Люцина кивнула і, зупинившись перед стіною, спитала:

– А які намалювати двері?

– Щоб влізся Тигрисик, – запропонував Мортіус. – Він серед нас найширший.

– А хто найвищий?

Найвищим виявився Серпень. Важко малювати, коли за твоїми рухами стежать, а в спину дихає величезний тигр.

– Трохи криво, – зауважив Сиволап. – Треба підняти цю лінію трохи вище.

«Добре, що мій Фелікс не розмовляє», – подумала дівчинка. Під кінець вона намалювала клямку з вигнутою ручкою, яку бачила на ілюстрації до казкового роману.

– Чудові двері, – запевнив Марко.

– Так, – погодився Серпень. – Як у казці.

А Тигрисик спитав:

– Ці двері, щоб вийти чи увійти?

– Думаю, вони годяться для обох випадків, – відповів Мортіус.

– Ходімо!

Серпень натиснув на клямку, і двері прочинились. За мить вони стали справжніми дубовими дверима з бронзовою клямкою.

Люцина попередила:

– Там дуже темно.

Але Мортіус її запевнив:

– Нам до темряви не звикати. Півдня провели в катакомбах. У мене є електричний ліхтарик. Але тут зовсім не темно! Дивіться, пролом у стіні!

Справді, за дверима був невеликий коридор із круглим склепінням, який закінчувався дірою надвір.

Мортіус став перед усіма й розкинув руки, збираючись їх стримати:

– Ось що, хлопці. Я знаю, що ви відважні й умієте робити всілякі фокуси. Але не забувайте, що з нами діти. Я