Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

Рівно о дванадцятій годині мали відчинитись двері до Королівства. І тоді ж могли відчинитися інші двері – до Великого Льоху. Їх можна порівняти лише з дверима в ліфт, що не має дна. Двері зради, підступу й страху. Відгомін цих двох подій прокотиться по всіх світах, бо вони пов'язані між собою різними способами.

Але тепер наставав час зустрічей. Мандрівники до Королівства мали зустрітися з Люциною, втікачкою із Серединного світу, і з нечистю, що зайняла оборонні позиції в Замку. Зустріч нечисті з побитими крутиголовськими байкерами уже відбулася.

Якби Марко, прихильник білої магії, мав при собі чарівну кришталеву кулю, то міг би передбачити усі зустрічі й належно до них підготуватись. Але, очевидно, шлях до Королівства не лежить через магічні знання, бо тоді до нього легко б потрапляли чаклуни з давно схололим серцем.

Серпень не раз попереджав Марка, що наука магії може дорого тому обійтися. Та сила, яку закликає до себе чаклун, не має розуму, і їй байдуже, кому служити. Дуже часто чаклуни гинуть, намагаючись зупинити бурю чи пробити тунель у горі.

Не у всьому Серпень мав рацію: бути чарівником дуже цікаво, коли робиш щось приємне людям, бо нудне життя – це не життя. Удома юний чарівник Марко був дуже веселим хлопцем, але події, учасником і свідком яких він став, важким каменем лягли йому на душу.

Мандрівники зайшли з тилу Замку, як радив їм старий Люстій. Мечі поводились неспокійно і заважали ході. Марко вирішив використати останній шанс і розповісти Серпню ще трохи правди. Усієї він не міг себе змусити сказати. Марко зупинився ніби для того, щоб вийняти колючку з ноги.

– Знаєш, – сказав він, – мені сьогодні приснився сон. Ніби ми вдома, в королівському палаці. Щойно прийшли і бачимо, як король Даниїл знімає корону і кидає на землю. Ми намагаємось пробратись крізь натовп, щоб підняти корону, але не можемо...

Марко запнувся.

– А далі що?

– Не пам'ятаю...

– Розумію, що це сон, але хіба король може так повестися з короною, яку до нього носили найславніші мужі Королівства? – докірливо сказав принц. – Він може віддати її мені, чи навіть комусь достойнішому, але щоб таке! Цього не повинно бути навіть уві сні...

– Не знаю, як у Королівстві, – зауважив Мортіус, – але в нашому світі кояться куди гірші речі. Уявіть собі, кілька генералів влаштовують змову, і президент складає свої повноваження.

– На щастя, у нас немає генералів.

– Не конче мусять бути свої. Ой, хлопці, якби ви трохи в нас пожили, то вжахнулися, дізнавшись, на що тільки не йдуть люди заради грошей і влади!

– Ми знаємо вашу історію, – сказав принц, – і намагаємось не повторювати чужих помилок. Хоча колись то була й наша історія, щоправда дуже давня.

– Ну, – здвигнув плечима Мортіус, – якщо у вас не існує грошей, то з якого дива змінювати владу? Кому це вигідно? Я ж забув, у вас під боком Імперія. Зрештою, мало що тобі приснилося, Марку... Переживаєш, то й сниться усяке. Зі мною теж таке буває: вертаюся до хати і раптом уявляю собі, що щось сталося. Тигрисика ж двічі викрадали. Я навіть викуп платив. А не було б грошей, страшно подумати!

– Мене вже ніхто не вкраде, – запевнив Колобок. – Я не дамся!

Тигр мало що второпав, бо ніколи не цікавився історією, але розумівся на викраденнях.

– А тебе, Сиволапе, ще можуть вкрасти!

Кіт тільки пирхнув.

– Ох, Тигрисику, – поважно мовив Марко, – у слабкому тілі може бути сильний дух. Сиволапа ніколи б не обрали королем котів, якби він на це не заслуговував.

– Це – правда, – підтакнув Мортіус і раптом вигукнув: – Дивіться, з вікна хтось махає хусточкою!

45

Люцині судилося знову опинитися самій. Вона ще не знала, що Соню замкнули в темній кімнаті та забули. Бібліотекарка сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, бо змерзла. Ясько з Мацьком знайшли її, поспівчували й подалися в дупло старої липи відпочивати. Долі привидів не позаздриш. Вони зовсім не хочуть нікого лякати, а їх бояться і через те намагаються позбутися. Добре, коли із співчуття, але іноді з ними поводяться дуже жорстоко. Люцина не встигла поспілкуватися з колишніми лакеями барона, але й без того її схвилювало те нечуване покарання, якого вони зазнали. Вона хотіла б їм допомогти, але не знала як.

Недобре було в Граничному світі, хоч Люцина мало й бачила. Хтозна, якби вони з мамою тут жили, то, можливо, якось звикли. Звідси ж можна потрапити до Королівства. Схоже, що тут усі змирилися з нечитанням, нудьгою і крутиголовськими стражниками. Але з приходом принца тут бодай щось мусить змінитись. Герої не залишають напризволяще тих, хто потрапив у біду.

Отак міркувала дівчинка перед тим, як заснути. Надворі було тихо, тільки зрідка завивав якийсь вовкулака, а у відповідь йому відзивались собаки в містечку. Мабуть, вони розуміли одне одного.

Прокинулась Люцина від того, що щось лоскотало їй п'яти. Вона повернулась на бік, і в очі їй вдарило світло. Саме сходило сонце.

– Перестаньте! – сердито сказала дівчинка. – Що за жарти?

Книжкові гномики залишили п'яти в спокої і стали тупотіти по канапі, наче танцювали.

– Ну, добре, встаю... – зітхнула Люцина, яку ніхто не посмів би будити так рано.

Вона сіла, потираючи заспані очі й тут зауважила, що Соні немає. Певно, кудись вийшла. Треба було з чогось починати ранок. Хоча б розчесатись. От якби відьми вже покинули Замок. Гортензія ж працює, та й інші теж. Люцина підійшла до прочиненого вікна й розчинила його навстіж. Глянула вниз. Може, Соня в саду. Але роси з трав ніхто не струшував. Із Замкової гори містечко було видно як на долоні. Вона дивилась удалечінь, тому одразу не помітила мандрівників, що прямували до Замку. Схил заріс кущами, й незнайомці йшли тією самою стежкою, що й Люцина вчора. Спершу вона побачила двох чудернацько вбраних хлопців. Серце їй завмерло: це могли бути принц із товаришем, на яких у Замку готувалась засідка. Обидва хлопці мали при собі мечі. Та ось за ними вигулькнув не старий і не молодий чоловік у сірій куртці, а слідом – величезний тигр. Кота, що біг попереду всіх дівчинка не помітила. Уся ця дивна