Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ранкове світло ставало яскравішим, розбиваючись на золоті плями крізь тонкі гілки. Ліс прокидався. Пташиний щебет, шелест листя, шум легкого вітру — усе це поволі витісняло тишу ночі.
Сояна стояла трохи осторонь, спиною до Кайро. Здавалось, що вона дивиться вглиб дерев, хоча насправді — у власні думки.
Кайро сидів на «лаві», лікті на колінах, погляд опущений додолу. Він мовчав, але тиша між ними вже не здавалася ворожою. Скоріше — тривожно ніжною. Повною сказаного і недоказаного.
— Ти ж тоді… — тихо почав Кайро, не дивлячись на неї. — Правду сказала, що любиш мене?
— А ти досі не певен, що це була правда? — голос Сояни прозвучав м’яко, але з ноткою болю. Вона повільно обернулась до нього. — Я б не рятувала тебе, якби нічого не відчувала.
Вона зітхнула і зробила кілька кроків ближче, зупинившись перед ним.
— Ти ж сам знаєш, що моє завдання було позбутися Дракону. Убити тебе. І все могло б бути дуже просто… якби я тебе не любила.
Кайро нарешті підняв голову. Його очі світилися болем і подивом.
— Це все… неправильно.
— Але це відчувається… правильно, — перебила Сояна. Її голос тремтів. — Мені глибоко все одно, що ми вороги, що доля нас розділяє. Я не збираюсь жити за чиїмись правилами. І…
— І?
— І я люблю тебе. Оце правда, — вона опустила очі. — Може, вперше в житті — щиро, без усіляких «але».
Кайро мовчав. Але вона вже бачила — у нього на очах блищали сльози. Здавалося, що він знову бореться з собою.
— Ти знаєш, коли ти мені сподобалась? — нарешті сказав він, дивлячись кудись удалину. — У перший день, коли ми зустрілись в Академії. Коли ти не злякалась, не відвела очей. Коли ти… кинула мені виклик. Така смілива, вперта, жива.
Він обернувся до неї.
—Я писав — що ніколи не підніму на тебе свого меча. Що збережу те, що дороге. І тоді я подумав про тебе.
Сояна мовчала. Її щоки розцвіли теплом. Але в грудях запекло — спогад про ту обіцянку був для неї… зовсім іншим.
— А ти? Що писала? — спитав Кайро.
Сояна затримала подих.
— Обіцяла… вбити тебе, — прошепотіла вона. — Така була моя мета. Така доля.
— І тепер?
— Тепер… — вона зустріла його погляд. — Заради любові я можу порушити навіть обіцянку.
Вона нахилилась до нього і торкнулась чолом до його.
— Я не зраджую себе, Кайро. Я вибираю — тебе.
Сонце вже встигло піднятися над верхівками дерев, коли Кайро і Сояна рушили в дорогу. Стежка вела вглиб лісу, між стрімких гірських схилів. Повітря ставало дедалі холоднішим, на землі подекуди блищала паморозь, а подихи парами зависали в повітрі.
Сояна йшла трохи позаду, щось прижимаючи всередині себе — не страх, не сум, радше розгубленість. Ще вчора вона думала, що все просто: він ворог, вона мисливиця. А сьогодні — йде поруч із ним. І... нічого не ясно.
«Що казати? Як поводитись? Це ж не бойове завдання…» — думки скакали, мов перелякані зайці.
Кайро, почувши, що кроки Сояни знову уповільнились, зупинився, озирнувся, усміхнувся:
— Я, звісно, герой, але тягнути тебе на собі не планував, — підморгнув він.
— Я просто думаю… — знітилась Сояна.
— Думай швидше, бо якщо ми не дійдемо до обіду, то я з’їм тебе. Печену. З гілочкою ялівцю.
— Дуже дотепно, — пирхнула вона.
— А як інакше? Ти така серйозна, що поруч із тобою хочеться або мовчати, або жартувати.
Його легкість збивала її з пантелику. Але… вона усміхнулась.
— Добре. Дійдемо — твоя печена Сояна.
— Домовились, — сказав він, і несподівано простягнув руку. — Іди сюди.
Вона здивовано глянула на нього.
— Що?
— Дорога слизька, ти ж тигриця, а не коза, щоби по каменях скакати.
— Ти зараз нятякнув, що коли я стрибаю — я коза? Тобто на тренуваннях ти саме так і думав?
— Ні, ні, ні. — почав відмахуватись Наор. — Ох ви жінки…
— Чим тобі не догодили жінки?
Він просто взяв її за руку. І пішов далі, впевнено, ніби так було завжди.
А вона… не пручалась. Її долоня в його великій, теплій руці була безпечною. І більше не страшною.
Чим вище вони піднімались у гори, тим сильніше пронизував вітер, а сніг затримувався в ямах і біля підніжжя сосен. Дорога до Суєну вела крізь гірські перевали, де не було ні душі — тільки небо, сосни і білі схили. Дівчина все більше змерзала, але не зізнавалась. «Вчитель» час від часу тиснув її пальці в долоні, не говорячи нічого. Це мовчання було теплішим за будь-яке вогнище.
Суєн з’явився раптово — за вигином ущелини. Маленьке гірське містечко, де час зупинився. Ніяких палаців, як у Тристанії, ніяких блискучих арок чи сторожових веж. Тут були невисокі дерев’яні хатки, звивисті вулички, кам’яна базарна площа і дитячий сміх.
— Слухай, — сказав Кайро, — якщо ми лишимось тут, я збудую тобі трохи більший палац. Ну, такий… щоб туди вліз ще і я.
— Якщо буде теплий — то можна, — посміхнулась Сояна.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Врятуй себе, Mary Uanni», після закриття браузера.