Читати книгу - "Інститут"

— Люку, як ти сьогодні оцінюєш свій біль за десятибальною шкалою?

— На двійку, — сказав він. — А бажання забратися звідси нафіг за десятибальною шкалою дорівнює одинадцяти.

Річардсон хіхікнула, наче це був помірно смішний жарт, попрощалася з лікарем Евансом (назвавши його Джимом) і пішла.

— То хто виграв? — спитав Джордж у Еванса.

Лікар поблажливо посміхнувся.

— Тест не про це, Джордже.

— Розумію, але хто виграв?

— Ви обидва стали досить спритні, щойно призвичаїлись до тренажера, як це й очікується від ТК. Сьогодні тестів більше не буде, хлопці, хіба не чудово? Хададе, Джо, будь ласка, відведіть цих юнаків нагору.

Дорогою до ліфта Джордж сказав:

— Я, мабуть, шістьох пішоходів переїхав, поки збагнув, що до чого. А ти скількох?

— Тільки трьох, та я ще врізався в шкільний автобус. Там теж могли бути жертви.

— Ну ти паскуда. Я автобуса взагалі не помітив.

Приїхав ліфт, і всі четверо зайшли в кабіну.

— Насправді, я сімох збив, — сказав Джордж. — Останнього — навмисно. Уявив, що це Зік.

Джо з Хададом перезирнулися і розсміялися. І Люк відчув до них легку приязнь. Не хотів відчувати, та що поробиш.

Коли двійко доглядачів повернулися в ліфт і рушили вниз, мабуть, до себе в підсобку на перерву, Люк сказав:

— Після цяток вони влаштували тобі тест із картами. На телепатію.

— Так, я тобі вже казав.

— А на ТК вони тебе колись перевіряли? Просили ввімк­нути лампу чи повалити низку доміно?

Джордж почухав голову.

— От як ти про це спитав, то розумію, що ні. Чого б їм перевіряти, як вони вже і так знають, що я все це можу? Тобто якщо вдалий день випаде. А тебе?

— Нє-а. І я зрозумів твою позицію, проте все одно якось дивно, що вони не бажають випробувати межі наших можливостей.

— Тут узагалі ні в чому немає сенсу, Люкі-Лю. Починаючи з нашого перебування тут. Ходімо гамати.

Більшість дітлахів їли ланч у кафетерії, але Каліша з Ейвері були на майданчику. Вони сиділи на гравії, притулившись спинами до сітчастого паркану, і дивилися одне на одного. Люк сказав Джорджу, щоб той ішов на ланч, а сам рушив надвір. Симпатична чорношкіра дів­чина і маленький білошкірий хлопчик не говорили… і водночас таки говорили. Ось і все, про що дізнався Люк, бо тема розмови лишилася для нього загадкою.

Він згадав академічні тести і дівчину, яка спитала про математичне рівняння, де йшлося про якогось хлопа Ааро­на і скільки він мав заплатити за номер в готелі. Це наче сталось в іншому житті, але Люк ясно пам’ятав, як не міг зрозуміти, чому така проста для нього задача виявилась такою складною для неї. А тепер він зрозумів. Те, що відбувалось між Калішею та Ейвері там, біля паркану, було для нього так само недосяжним.

Каліша озирнулася і помахала йому рукою.

— Пізніше поговоримо, Люку. Іди поки поїж.

— Окей, — сказав він, але за ланчем поговорити не зміг, бо Каліша так і не з’явилася.

Потім, після глибокого і міцного сну (він нарешті здався і випив одну пігулку), Люк рушив коридором у напрямку майданчика і зали відпочинку, але зупинився біля дверей до кімнати Каліші. Вони стояли навстіж. Рожеве покривало і подушки з рюшами зникли. Зникло і фото Мартіна Лютера Кінга в рамці. Люк стояв там, затуливши рота рукою, розчахнувши очі, намагаючись укласти це в себе в голові.

Люк вирішив, що якби вона опиралась, як Нікі, то шум його розбудив би попри всяку пігулку. Другий варіант, що вона пішла з ними добровільно, здавався менш приємним, але, треба визнати, більш вірогідним. У будь-якому разі дівчина, яка двічі його поцілувала, зникла.

Люк повернувся до себе в кімнату і зарився обличчям у подушку.

28

Тієї ж ночі Люк показав на камеру ноутбука жетон, щоб «розбудити» пристрій, а тоді пішов до містера Ґріффіна. Те, що він і досі мав змогу туди заходити, було обнадійливо. Ясна річ, сракоголове керівництво цього закладу могло пречудово знати про чорний хід, яким користується Люк, але що з того? А з того напрошувався висновок, і досить резонний, як на Люка: зрештою, посіпаки місіс Сіґсбі можуть підловити його на спогляданні зовнішнього світу, це, власне, було дуже навіть імовірно, але поки що ніхто нікого не зловив. Екран комп’ютера ніхто не моніторив. До певних питань вони ставляться досить недбало, подумалося Люку. Може, навіть до багатьох питань, а чом би й ні? Вони ж мають справу не з військовими арештантами, а всього лиш з купкою переляканих, розгублених дітей.

Стартувавши на сайті містера Ґріффіна, він перейшов на сторінку «Стар Триб’юн». У сьогоднішньому заголовку йшлося про безперестанну гризню за систему охорони здоров’я, яка вже тривала роками. Знайомий жах того, які новини можуть його чекати за першою шпальтою, — і Люк мало не вийшов на робочий стіл. Можна було б стерти пошукову історію, вимкнути ноутбук і лягти спати. Може, навіть ковтнути другу пігулку. Як не знаєш, то й не болітиме, як ішлося в ще одній примовці, і чи не зазнав він за сьогодні вже достатньо болю?

А тоді Люк подумав про Ніка. Чи відступив би Нікі Вілгольм, якби знав про чорний хід на кшталт містера Ґріффіна? Може, і ні, майже напевно, що ні, тільки от Люк не був таким сміливим, як Нікі.

Він пригадав, як Вайнона видала йому жменю жетонів, як він впустив один, а вона назвала його солопієм і наказала підібрати. І Люк підібрав, навіть не пікнувши. Нікі так би теж не вчинив. Люк майже почув, як він каже: «Сама підбирай, Вінні», — а потім приймає удар. Може, навіть дає здачі.

Але Люк був не таким. Люк Елліс був звичайним чемним хлопчиком, робив усе як скажуть: і в хатніх справах, і в шкільному оркестрі. Він ненавидів свою кляту трубу, вона на кожній третій ноті видавала фальш, але діватись було нікуди, бо містер Ґрієр сказав, що Люкові потрібен ще якийсь гурток, окрім шкільної спортивної секції. Люк Елліс був одним із тих, хто наступає на горло власній пісні, щоб видаватись компанійським, щоб люди не подумали, наче він ще й дивак на додачу до вундеркінда. Люк збирав собі всі галочки з правильної комунікації, а тоді повертався до книжок. Бо існує така собі прірва, а в книжках ховаються магічні закляття, щоб викликати з глибин прірви всі її величні таємниці.

Для Люка ці таємниці багато важили. Може, колись у майбутньому він напише власну книгу.

Але тут єдиним майбутнім була Задня половина. І тут правду життя становила сентенція: «Яка з цього користь?»

— Ну і хер з ним, — прошепотів Люк і зайшов у розділ місцевих новин. Стук серця віддавався у вухах, пульсував у маленьких ранах, які вже починали загоюватись під бинтами.

Особливо щось вишукувати не знадобилось. Щойно Люк побачив свою торішню шкільну фотографію, то дізнався все, що хотів. Заголовок читати не було потреби, та він усе одно прочитав:

ТРИВАЮТЬ ПОШУКИ ЗНИКЛОГО СИНА ВБИТОГО ПОДРУЖЖЯ З ФАЛЬКОН-ГАЙТС

Різнобарвні вогні повернулись, завихрували, запульсували. Люк примружився на них,