Читати книгу - "Ім’я вітру"

Демониця нервово глянула на дорогу.

— Якщо ми не залишимося попереду них, то нам буде непереливки, — нервово просичала вона.

Енканіс прибрав з мого волосся сніг пальцями в темних рукавичках, а тоді зупинився і нагнувся, щоб поглянути на моє обличчя. Позаяк бачив я нечітко, його темна маска якось дивно нависла наді мною.

— Тіло Господнє, Голлі, з цього малого хтось мало душу не вибив. Та ще й на Середзим’я.

— Констебль, — ледь проскреготів я. Вимовивши це слово, я відчув смак крові.

— Ти ось-ось замерзнеш, — сказав Енканіс і почав розтирати мені долонями руки й ноги, намагаючись знову запустити кровообіг у моєму тілі. — Доведеться тобі піти з нами.

Роги засурмили ще раз, уже ближче. Вони змішалися з нечітким гамором юрби.

— Не дуркуй, — промовила демониця. — Він не годен побігти містом.

— Йому нема чого залишатися тут, — різко відказав Енканіс. Він продовжив грубо масажувати мені руки й ноги. Вони поступово набували чутливості, передусім відчуваючи жалюче тепло, яке скидалося на болісну насмішку над заспокійливим теплом, яке я відчував хвилину тому, поступово засинаючи. Щоразу, коли він торкався синця, я відчував укол болю, але моє тіло було надто втомлене, щоб від нього сахатися.

Демониця в зеленій масці підійшла ближче та поклала руку другові на плече.

— Нам уже час іти, Ґерреку! Про нього подбає хтось інший. — Вона спробувала відтягнути друга й нічого не добилася. — Якщо нас знайдуть тут, з ним, то подумають, що це наша робота.

Чоловік у чорній масці вилаявся, а тоді кивнув і заходився щось шукати під своєю одіжжю.

— Більше не лягай, — наполіг він, звертаючись до мене. — І зайди кудись. Туди, де можна зігрітися. — Звуки юрби були достатньо близько, щоб я чув окремі голоси, змішані зі стукотом кінських копит і рипінням дерев’яних коліс. Чоловік у чорній масці простягнув руку.

Лише за мить я зосередився на тому, що він тримав. Срібний талант, товщий і важчий за гріш, який я загубив. Таке багатство, що в мене в голові ледве вкладалося.

— Ну ж бо, бери.

Він був уособленням пітьми: чорний плащ із каптуром, чорна маска, чорні рукавички. Енканіс стояв переді мною, тримаючи в простягнутій руці яскравий шматочок срібла, від якого відбивалося місячне світло. Мені згадалася та сцена в «Деоніці», де Тарсус продає душу.

Талант я взяв, але рука в мене так заніміла, що я його не відчував. Мені довелось опустити погляд, щоб упевнитися в тому, що мої пальці його тримають. Я уявив собі, ніби відчуваю, як моєю рукою підіймаються промені тепла; відчув себе сильнішим. Широко всміхнувся чоловікові в чорній масці.

— І рукавички мої бери. — Він стягнув їх і притиснув до моїх грудей. Тоді жінка в зеленій масці демона потягнула мого благодійника геть, перш ніж я встиг якось йому подякувати. Я провів цю пару поглядом. На вугільно-сірому тлі залитих місяцем тарбієнських вулиць вони у своїй темній одежі скидалися на тіні, що відступають.

Не минуло й хвилини, коли я побачив, як світло маскарадних смолоскипів завертає за ріг і наближається до мене. Голоси сотні чоловіків і жінок, які співали й кричали, навалювалися на мене хвилями. Я відступив і зрештою відчув, як моя спина притиснулася до стіни, а тоді кволо поковзав убік, поки не знайшов якісь двері в заглибленні.

За маскарадом я спостерігав зі свого зручного сховку. Люди юрбою йшли повз мене з криками й сміхом. Тейлу гордо височів у задній частині фургона, який тягли четверо білих коней. Його срібна маска виблискувала у світлі смолоскипів. Його біле одіння було бездоганним, а манжети й комір були оздоблені хутром. Священики в сірому чимчикували поряд із фургоном, дзвонячи в дзвоники й співаючи. Багато хто з них був у важких залізних ланцюгах священиків-покаянників. Звуки голосів і дзвіночків, співів і ланцюгів змішувалися у своєрідну музику. Усі дивилися тільки на Тейлу. Ніхто не бачив, як я стою в затінку під дверима.

Поки всі вони пройшли, минуло майже десять хвилин; лише після цього я вийшов та обережно поплентався додому. Йшов я повільно, але почувався сильнішим завдяки монеті, яку тримав. Я поглядав на талант десь кожен десяток кроків, щоб упевнитися в тому, що моя заніміла рука й досі міцно тримає його. Мені хотілося вдягти подаровані рукавички, але я боявся впустити монету й загубити її в снігу.

Не знаю, як довго я вертався назад. Під час переходу я трохи зігрівся, хоча стопи все одно здавалися дерев’яними й занімілими. Озирнувшись за плече, я побачив у кожному другому своєму сліді криваву пляму. Це мене якось дивно підбадьорило. Краще нога, що кровоточить, аніж замерзла до невразливості.

Я зупинився біля «Веселуна», першого шинку, який я впізнав. Він був наповнений музикою, співами та святкуванням. Я оминув парадні двері та обійшов будівлю, попрямувавши на задвірок. Там теревенили у дверях кухні, ухиляючись від роботи, двійко молодих дівчат.

Я пошкутильгав до них, спершись на стіну, як на костур. Вони помітили мене аж тоді, коли я мало на них не наскочив. Молодша підняла на мене погляд і охнула.

Я підійшов ще на крок.

— Чи не могла б одна з вас принести мені поїсти й ковдру? Я можу заплатити. — Я витягнув руку і з жахом усвідомив, як сильно вона тремтить. Вона була вимазана кров’ю через те, що я торкнувся обличчя. Рот у мене був неначе роздертий ізсередини. Говорити було боляче. — Прошу.

Вони на мить витріщилися на мене в приголомшеному мовчанні. Тоді перезирнулись, і старша змахнула рукою, наказуючи іншій іти всередину. Молодша дівчина зникла у дверях без жодного слова. Старша дівчина, якій було, мабуть, років шістнадцять, наблизилася до мене й витягнула руку.

Я передав їй монету й відчув, як моя рука важко опустилася. Вона поглянула на гроші і зникла всередині, кинувши на мене ще один довгий погляд.

Крізь відчинені двері я почув теплі жваві звуки, звичні для велелюдного шинку: притишене бурмотіння розмов, у яке час від часу втручався сміх, ясний дзенькіт пляшкового скла та глухий стукіт дерев’яних кухлів об стільниці.

А ще крізь усе це обережно пробиралися звуки лютні, на якій хтось грав на задньому плані. Чути було погано, музику майже заглушували інші звуки, але я почув її так, як мати може вловити плач своєї дитини, коли їх розділяє десяток кімнат. Музика була наче спогадом про родину, про дружбу й теплу