Читати книгу - "Японський коханець"

О, як він за нею сумуватиме!

Поява незнайомого негра з великими руками й сумними очима, а ще цими фотографіями доводила, що вітчим брехав. Усе, що відбувалося в коморі, поширювалося в Інтернеті й поширюватиметься далі — цього не можна вилучити чи знищити, воно існуватиме завжди. Будь-якої миті в будь-якому куточку світу хтось ґвалтував її, хтось мастурбував, споглядаючи її страждання. Відтепер і до кінця життя, хоч би куди вона подалася, хтось міг її впізнати. Виходу не було. Це жахіття ніколи не скінчиться. Запах алкоголю й смак яблук повертатимуть її до комори, вона завжди уникатиме поглядів, завжди відчуватиме огиду, коли хтось доторкатиметься до неї.

Щойно Рон Вілкінс пішов, дівчинка зачинилася в своїй кімнаті — її змагали страх і відраза, вона була певна, що вітчим, коли вернеться, уб’є її, бо він грозився вчинити так, якщо вона прохопиться бодай словом про їхні ігри. Єдиним виходом була смерть — але не від його рук, не повільна й жахлива, якою він часто погрожував, додаючи щораз нові подробиці.

Тим часом Радміла допила пляшку горілки, впала непритомна й проспала десять годин на підлозі в кухні. А коли трохи очуняла, накинулася з кулаками на дочку, мовляв, ця спокусниця, шльондра розбестила її чоловіка. Сцена тривала недовго, бо саме нагодився патруль з двох поліцаїв і співробітниці соціальної служби, яких прислав Вілкінс. Радмілу заарештували, а дівчинку помістили до дитячої психіатричної лікарні, доки її долю визначить суд у справах неповнолітніх. Вона більше не побачить ні матері, ні вітчима.

Радміла встигла попередити Джима Робінса, що його розшукують, і той утік з країни, але не знав, що має справу з Роном Вілкінсом, який впродовж чотирьох наступних років нишпорив по світу, поки врешті натрапив на чоловіка в Ямайці й повернув у кайданках до США. Жертві не довелося бачити його під час судового процесу, бо свідчення адвокатам вона давала наодинці, а жінка-суддя звільнила її від участі в розгляді справи. Від судді дівчинка взнала, що дід з бабою померли, і ніхто ніколи не надсилав їм грошей. Джима Робінса засудили до десяти років ув’язнення без можливості умовно-дострокового звільнення.

— Йому залишилося сидіти три роки й два місяці. Коли вийде, шукатиме мене скрізь — я від нього не сховаюся, — підсумувала Ірина.

— Тобі не треба буде ховатися. Його зобов’яжуть триматися на віддалі. Якщо спробує наблизитися до тебе, його знову запроторять до тюрми. Я буду з тобою і подбаю, щоб закон дотримувався, — озвався Сет.

— Хіба ти не розумієш, Сете, що це неможливо? Будь-якої миті хтось із твоїх знайомих — партнер, приятель, клієнт, зрештою твій батько — може мене впізнати. Я розтиражована на тисячах моніторів.

— Ні, Ірино. Ти жінка, тобі двадцять шість років, а там, в Інтернеті — Аліса, дівчинка, якої вже не існує. Педофіли не цікавитимуться тобою.

— Помиляєшся. Я кілька разів мусила тікати з різних місць, бо якийсь тип мене переслідував. Звертатися до поліції безглуздо, вони не можуть припинити поширення фотографій. Я сподівалася, що коли пофарбуюсь у брюнетку або накладатиму макіяж, мене не помітять, але це не спрацювало; моє обличчя легко запам’ятати, до того ж я не надто змінилася за ці роки. Я ніколи не почуваюся в безпеці, Сете. Якщо твої родичі не приймуть мене, бо я бідна і не єврейка, уявляєш, що зчиниться, коли вони дізнаються про таке?

— Ми все їм розповімо, Ірино. Їм буде непросто це сприйняти, але, гадаю, врешті-решт вони любитимуть тебе більше, знаючи, що тобі довелося пережити. Вони добрі люди. В твоєму житті був період страждань, тепер мусить початися інший — час загоювати рани й прощати.

— Прощати, Сете?

— Якщо ти не вчиниш так, злопам’ятство підточуватиме тебе зсередини. Майже всі рани загоює любов, Ірино. Ти повинна любити сама себе й любити мене. Згода?

— Те саме казала Кеті.

— Дослухайся до неї, ця жінка багато знає. Дозволь тобі допомогти. Я ніякий не мудрець, але добрий товариш, і не раз доводив тобі свою впертість. Я ніколи не здаюся. Зважся, Ірино, я все одно не дам тобі спокою. Чуєш моє серце? Воно кличе тебе... — Сет узяв її за руку й пригорнув до грудей.

— Існує ще дещо, Сете.

— Ще?

— Відтоді як агент Вілкінс урятував мене од вітчима, ніхто не доторкався до мене... Ти розумієш, що я маю на увазі. Я була сама, і волію залишатися сама далі.

— Це доведеться змінити, Ірино, але ми будемо рухатися поволі. Те, що сталося, не має жодного стосунку до любові, і ніколи не повториться. Це не має стосунку й до нас. Якось ти сказала мені, що старики кохаються неквапно. Непогана ідея. Давай любитися, як двоє стариків, як ти гадаєш?

— Не думаю, що з цього щось вийде, Сете.

— Тоді доведеться звернутися до лікаря. Ну ж бо, жінко, не плач. Ти зголодніла? Причешися трохи, і давай десь поїмо та поговоримо про гріхи моєї бабусі — це завжди нас підбадьорює.

Тіхуана

У благословенні місяці тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року Альма та Ітімей могли вільно кохатися в убогому мотелі в Мартінесі; вона зізналася йому, що неплідна. Це було радше не неправдою, а бажанням, ілюзією. Вчинила так, щоб запобігти несподіванкам у ліжку, бо вірила в діафрагму як спосіб контрацепції, що допомагає уникнути сюрпризів, та й менструація в неї завжди була такою нерегулярною, що гінеколог, до якого тітка Ліліан водила її пару разів, діагностував у яєчниках кісту, яка прирікала Альму на бездітність. Серед багатьох інших речей Альма відклала на потім і операцію, оскільки материнство було останнім з її пріоритетів. Сподівалася, що, немов якими чарами, не завагітніє на цьому етапі своєї молодості. Такі неприємності траплялися з жінками, які належали до іншого класу, — неписьменними, бідними. Альма не здогадувалася про свій стан до десятого тижня, бо не вела рахунку циклам, а коли взнала, то впродовж іще двох тижнів вірила в диво. «Мабуть, тут помилка в підрахунках, — думала вона, — але коли вже сталося те, чого я найбільше боялася, що ж — докладу зусиль і впораюся з цим». Вона почала їздити скрізь на велосипеді, несамовито крутячи педалі. Раз по раз перевіряла, чи немає крові на нижній білизні, і з кожним днем ставала сумнішою, але не припиняла побачень з Ітімеєм і віддавалася