Читати книгу - "Японський коханець"

присутність Ірини. Ще не побачивши її, знав, що вона тут, що в помешканні є жива душа: стіни пісочного кольору здавалися теплішими, підлога блистіла, як ніколи доти, навіть атмосфера зробилася більш затишною. Ірина вийшла йому назустріч нетвердою ходою, із заспаними очима й скуйовдженим, наче білява перука, волоссям. Сет розкрив обійми, і вона вперше пригорнулася до нього. Вони стояли отак, обійнявшись, якийсь час, що їй здався вічністю, а йому — миттю; потім Ірина взяла його за руку й повела до дивану. «Нам треба поговорити».

Кетрін Хоп, вислухавши її сповідь, змусила дівчину заприсягтися, що вона все розповість Сетові — не лише задля того, щоб вирвати з душі згубну отруйну рослину, а й тому, що він заслуговував на те, щоб знати правду.

Наприкінці двохтисячного року агент Рон Вілкінс співпрацював з двома канадськими детективами над розкриттям джерела сотень поширюваних через Інтернет фотографій дев’ятирічної дівчинки. Знімки містили такі жахливі сцени збочення й насильства, що, ймовірно, малої вже не було серед живих. Ці зображення уподобали колекціонери дитячої порнографії; вони потайки купували світлини та відеофільми через міжнародну мережу. Сексуальна експлуатація дітей не була новиною, вона безкарно існувала впродовж століть, однак агенти спиралися на закон тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року, який забороняв її в США. Відтоді виробництво й поширення порнографічної продукції скоротилося, бо прибутки не виправдовували пов’язаних з цим ризиків. Однак з появою Інтернету ринок зріс так, що зробився неконтрольованим. Вважалося, що існують сотні тисяч веб-сторінок дитячої порнографії, які переглядають понад двадцять мільйонів осіб, половину яких складали громадяни США. Задача полягала в тому, щоб викрити клієнтів, але ще важливіше було кинути виклик виробникам. Справі дівчинки з білявим волоссям, загостреними вухами та ямочкою на підборідді дали кодову назву «Аліса». Матеріал був свіжий. Детективи підозрювали, що Аліса могла бути старшою, ніж виглядала, бо виробники старалися, щоб їхні жертви здавалися якомога молодшими: цього вимагали покупці. Після п’ятнадцяти місяців спільної напруженої роботи Вілкінс і канадці вийшли на слід одного колекціонера, пластичного хірурга з Монреаля. Обшукали його дім і клініку, конфіскували комп’ютери й виявили понад шістсот зображень, з-поміж них дві фотографії та відео Аліси. Хірурга заарештували, і він погодився співробітничати зі слідством в обмін на пом’якшення вироку. Одержавши інформацію й контакти, Вілкінс узявся до справи. Кремезний агент сам себе вважав нишпоркою, запевняв, що варто йому взяти слід, і вже ніщо його не зіб’є: він невтомно переслідував злочинців, поки врешті-решт хапав їх. Удаючи аматора, Вілкінс відкрив знімки Аліси, вніс з допомогою комп’ютера деякі зміни, щоб фотографії здавалися оригінальними і не було видно обличчя, хоча для людей втаємничених дівчинка залишалася розпізнаваною, і таким чином одержав доступ до мережі, якою користувався колекціонер з Монреаля. Невдовзі знімками зацікавилися кілька осіб. Детектив узяв слід, усе інше було справою нюху.

Одного листопадового вечора дві тисячі другого року Рон Вілкінс подзвонив у двері дому в скромному кварталі на півдні Далласа, і йому відчинила Аліса. Він одразу впізнав дівчинку, переплутати її з кимось було неможливо. «Мені треба поговорити з твоїми батьками», — мовив, полегшено зітхнувши, бо доти не був певен, що дівчинка жива. Агентові пощастило: Джим Робінс саме працював в іншому місті, і дівчинка була вдома вдвох із матір’ю. Агент показав жінці жетон ФБР і, не чекаючи запрошення, штовхнув двері й одразу попрямував до вітальні. Ірина назавжди запам’ятала ту мить, наче це сталося щойно: кремезний негр, солодкуватий запах квітів, що йшов од нього, глибокий голос, яким він повільно вимовляв слова, великі красиві руки з рожевими долонями. «Скільки тобі років?» — запитав він її. Радміла встигла хильнути перед тим горілки й цмулила третю пляшку пива, але сама себе вважала тверезою й спробувала була втрутитися в розмову, мовляв, дочка неповнолітня, і запитувати слід її, а не дитину. Вілкінс урвав жінку одним жестом. «Скоро п’ятнадцять», — пробурмотіла Аліса ледь чутно, наче її впіймали на гарячому, і чоловік здригнувся, бо його єдина дочка, його сонечко, була ровесницею цієї дівчинки. Дитинство Аліси минало в злиднях, її організмові бракувало протеїнів, вона пізно розвинулася й була такою малорослою, а її кості такими тонкими, що здавалася набагато молодшою. Алісі можна було дати років дванадцять, і Вілкінс підрахував, що на перших знімках, які поширювалися в Інтернеті, вона була дев’яти або десятирічною. «Я хочу поговорити віч-на-віч з твоєю мамою», — мовив зніяковілий агент. Однак Радміла допилася вже до того стану, коли зробилася агресивною, й почала кричати, що її дочка має право знати все, що той скаже. «Правда, Єлизавето?» Дівчинка, мов загіпнотизована, ствердно кивнула головою, відвернувшись до стіни. «Мені дуже прикро, дитино», — мовив Вілкінс і поклав на стіл з півдюжини фотографій. Так Радміла зіткнулася з тим, що більше двох років відбувалося в її домі й що вона відмовлялася бачити, а Аліса дізналася, що понад два мільйони чоловіків по всьому світу дивилися її інтимні ігри з вітчимом. Вона роками почувалася брудною, огидною, винуватою; побачивши розкладені на столі знімки, хотіла померти. І не було для її гріха покути.

Джим Робінс запевнив її, що такі ігри з батьком чи дядьком нормальні, що чимало хлопчиків та дівчаток охоче так бавляться і вдячні за це. То особливі діти. Але ніхто про таке не говорить: це секрет, про який не можна прохопитися ані словом перед подружками, вчителями чи лікарем, бо люди казатимуть, що вона грішна й нечестива, і в неї не стане друзів, і навіть власна мати відмовиться від неї, бо Радміла дуже ревнива. Чому вона впирається? Хоче подарунків? Ні? Гаразд, у такому разі він платитиме їй так, начеб вона доросла жіночка, — не їй безпосередньо, а діду з бабою. Джим сам пересилатиме гроші до Молдавії від імені онуки, нехай вона напише їм поштівку, яку він надішле разом із грішми, тільки не треба нічого казати Радмілі: це буде їхньою таємницею. Іноді старикам потрібні додаткові кошти, щоб полагодити дах чи купити козу. Жодних проблем: він — добра душа, розуміє, що життя в Молдавії тяжке, Єлизаветі пощастило, що вона опинилася в Америці, але недобре одержувати гроші задарма, треба їх заробити, еге ж? Треба посміхатися, це ж неважко, треба вбратися так, як він скаже, треба витримати мотузки та кайданки, треба випити трохи джину, щоб розслабитися, змішавши його з яблучним соком, аби не обпекти горло, вона швидко звикне до смаку цього напою, додати цукру? Попри алкоголь, наркотики й страх, дівчинка в якийсь момент завважила камери в коморі з інструментами — їхньому «гніздечку», куди жодна людина, навіть мати, не сміла зазирати. Робінс заприсягся,