Читати книгу - "Серця трьох"

— А де в біса ви взялися? — спитав Генрі. — І якого чорта ви тут робите?

— Я не серджуся на вас, — усміхнувся пілот. — З таким розпухлим видом ви маєте право бути нечемою. Хто це вас так набив? Не знаю ще, яке місце я матиму в пеклі. Тут, на землі, мене звуть Парсоном, лейтенантом Парсоном. З пеклом досі я не мав ніяких стосунків, а в Панамі я тому, що хочу за один день перелетіти від Атлантичного океану до Тихого. Чи не міг би я прислужитися вам чим, поки ще не відлетів?

— Авжеж, — кивнув Генрі, — витягніть із мішка свої інструменти та відімкніть ці колодки. Я неодмінно добуду гостець, якщо лишуся тут. Моє ім’я Морган, і ніхто ніколи мене ще не бив. Це — москіти.

Попостукавши викруткою, лейтенант Парсон відімкнув колодки й допоміг Генрі підвестися з землі. Розтираючи ноги, щоб поновити в них кровообіг, Генрі похапливо розповів військовому авіаторові про нещасливий випадок або й загибель Леонсії та Френка.

— Я дуже люблю Френка, — закінчив він, — ми з ним надзвичайно схожі, наче близнята, і якісь далекі родичі. Щодо сеньйорити, то я не тільки кохаю її, а ще й заручений з нею. Ну, то що, допоможете ви нам? Де ваша машина? Іти пішака чи їхати мулом до гір майя дуже довго. А коли ви дасте мені місце на своїй машині, я вмить буду там. І, мавши з собою сто динамітних шашок, які ви могли б для мене дістати, я висаджу в повітря брили коло входу в печеру й спущу воду.

Лейтенант Парсон завагався.

— Скажіть, що ви згодні. Скажіть! — благав Генрі.

В той момент, як двері, що закривали вихід із кімнати ідолів, упали на своє місце, троє в’язнів опинились у цілковитій темряві. Френк і Леонсія навпомацки знайшли одне одного й узялися за руки. Зараз же він обняв дівчину за стан, і розкіш дотику зменшила наполовину той жах, що їх охопив. Вони чули, як десь поряд відсапувався й бурмотів Торес:

— Мати Божа, таж ми на волосинку від смерті! Насилу видобулися, а що ще чекає нас далі!

— Далі буде ще багато несподіванок, поки ми виберемося з цієї пастки, — запевнив його Френк. — А вибиратися треба, і то якнайхутчіше.

Вони швидко встановили, хто де йтиме. Поставивши позад себе Леонсію, що вчепилася в полу його піджака, Френк рушив на чолі. Лівою рукою він раз у раз доторкався стіни. Поруч із ним, попід правою стіною, йшов Торес. Весь час перемовляючись, вони визначали, чи котрий не відстає або надто поспішає, а головне, чи вони не розлучаються, якби виявився який бічний прохід. На щастя, тунель, — бо то справді був тунель, — став рівний, як діл, і вони йшли не спотикаючись.

Френк вирішив не марнувати сірників, хіба що в пильній потребі, і вживав усіх заходів обережності, щоб не впасти в яку-небудь розколину. Перед тим як ступити, він виставляв наперед ногу і, тільки пересвідчившись, що під нею твердий ґрунт, переносив на неї вагу свого тіла. Отож посувалися вони дуже повільно й долали за годину не більше як півмилі.

Тільки один раз натрапили вони на місце, де тунель роздвоювався. Там Френк запалив одного з своїх дорогоцінних сірників, видобувши його з водонепроникної коробочки. Перед ними було два однаковісінькі проходи, схожі, як дві горошинки.

— Лишається піти одним із них, — сказав Френк, — а коли він нас нікуди не виведе, повернутись сюди й піти другим. Безперечно одне: обидва проходи кудись ведуть. Не стали ж би майя завдавати собі зайвого клопоту й робити їх нінащо.

За десять хвилин Френк раптом спинився й вигуком застеріг своїх супутників. Нога, що її він висунув наперед, повисла над порожнечею. Френк запалив ще одного сірника, і вони побачили себе біля ями такого розміру, що ні берегів її, ні споду при слабкому світлі сірника не було видно. Вони встигли, однак, запримітити ніби якісь сходи, напівприродні, напіввирубані в скелі, що спускались у морок ями.

Ще за годину, зійшовши вниз тими сходами і йдучи спідньою печерою, вони мали приємність побачити просвіток, що дедалі яснішав. Не встановивши ще, звідки виходить світло, вони дісталися до самого його джерела, що виявилося куди ближче, ніж їм здавалось, і Френк, пробравшись крізь хащі винограду, опинився на незарослому місці, осяяному сліпучим надвечірнім сонцем. За хвилинку на прискалок поруч нього вийшли Торес і Леонсія, і всі троє звернули погляд на долину, що була під ними. Долина мала форму майже правильного кола, милі зо три в прогоні, і оточувала її стіна гір та стрімчастих скель.

— Це долина Загублених Душ, — урочисто промовив Торес. — Я чув про неї, але ніколи не йняв тим чуткам віри.

— Я теж чула й теж не йняла чуткам віри, — додала Леонсія.

— Ну й що ж з того? — спитав Френк. — Ми не загублені душі, а живі люди з крові й плоті. Нас це не обходить.

— Бачите, Френку, — звернулась до нього Леонсія, — всі, що оповідали мені про неї, ще за часів мого дитинства, казали в одно, що той, хто попадав сюди, ніколи не вертався.

— Припустімо, що так, — не міг не всміхнутись Френк, — але звідки ж тоді ці оповідання? Якщо ніхто ніколи не повертався звідси, як тоді трапилось, що всі поза цією долиною знають про неї?

— Цього я вже не можу сказати, — погодилась Леонсія. — Я переказую вам тільки те, що чула. До того ж я й сама не йняла цьому віри. Та це місце, яке ми бачимо, відповідає описові тієї таємничої долини.

— Ніхто ніколи не повертався звідси, — врочисто виголосив Торес.

— Тоді звідки ви знаєте, що сюди хтось заходив? — стояв на своєму Френк.

— Тут живуть Загублені Душі, — відповів Торес. — Ми через це й не бачили їх, що вони звідси ніколи не виходять. Запевняю вас, містере Моргане, що я не дурний. Я здобув освіту. Я вчився в Європі й провадив великі справи у вашому Нью-Йорку. Я вивчав природознавство й філософію, а проте я певний, що це та сама долина, з якої, попавши туди, не повертаються.

— Нехай і так. Але ж ми туди ще не попали. Еге ж? — нетерпляче відказав Френк. — І нам не конче туди йти, правда? — він обережно підповз