Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

— Я вбив свого вітчима, — нарешті зізнався.

Голос тремтів, як і сам хлопець. З кутка, де сиділа мама, почулося стишене виття.

— Як саме ти його вбив?

Безбарвний голос слідчого звучав, наче в страшному сні. Уся ця ситуація видавалася збіса нереальною. Ще тиждень тому Діма безтурботно прогулював школу, час від часу грав на гітарі й попри п’яні скандали вдома почувався щасливим. А зараз він убивця. Ув’язнений, оббльований, нікому не потрібний. Якби лишень знав, що його спіткає, — нізащо б не поліз шукати ту довбану запальничку.

— Я вистрелив у нього з пістолета.

— Чому ти це зробив? — продовжував слідчий.

Якийсь прищавий молодик приніс паперовий стаканчик холодної води й дав попити закутому в кайданки хлопчині. Ковтати було важко. Здається, у нього починалася ангіна. Надпивши трохи, Діма кліпнув очима й продовжив вичавлювати з себе слово за словом:

— Він... бо він...

— Що він?

— Він забив до смерті бабу Марію.

— Хто це така?

— Сусідка. Потім душив її Ладиним повідцем.

— Ти це бачив?

Діма кивнув.

— Хто ще бачив?

Розмову поліцейські записували на диктофон, що лежав на столі. Один із тих, що стояли позаду, нотував щось у блокнот. Кулькова ручка порипувала, торкаючись паперу.

— Моя сестра Леся бачила, — нарешті відповів хлопець.

Згадавши про сестру, зовсім розклеївся й заплакав. Гарячі краплі стікали щоками й змочували потріскані обвітрені губи. Істерика насувала, наче штормові хвилі, збиваючи думки в суцільну мішанину. Що тепер буде з ним? Що буде з Леською?

— А потім він хотів убити маму! — скрикнув Діма. — А ще Лада...

— Собака?

Раптом заголосила Анжела:

— Вітя точно б мене забив, якби не мій синочок!..

Слідчий навіть голови не повернув у бік жінки, натомість продовжував допитувати її сина. Він не реагував на емоційний стан затриманого та його побитої й наляканої матері. Просто ставив належні питання спокійним голосом.

— Звідки зброя?

Хлопець усе ще схлипував.

— Звідки зброя? — голосніше повторив слідчий, піднявшись зі стільця та впираючись руками в стіл. — Украв? Купив?

Діма покрутив головою й розтер рукавом сльози й шмарклі по всьому обличчю.

— Ні? — уточнив слідчий, напосідаючи.

— Не купував і не крав.

— Звідки ж у тебе пістолет?

Водночас тривала експертиза зброї. З хвилини на хвилину мали піднести висновки — скільки разів стріляли з пістолета, чиї відбитки на руків’ї, на кого зареєстрований, якщо взагалі зареєстрований.

— У знайомого позичив.

— Коли ти спланував убивство Віктора Волошина?

— Я не планував! — заперечив Діма.

Слідчий демонстративно зітхнув, намагаючись не відволікатися на синхронні плачі матері підлітка-убивці, відкинувся на спинку стільця, подав знак говорити Новаку. Той зробив крок уперед, поклав руку на плече наляканій дитині та майже зі співчуттям сказав:

— Хлопче, ми дуже хочемо тобі допомогти.

Діма стрепенувся, підняв очі. Новак розтягнув кутики губ у приязній посмішці:

— Але й ти маєш нам допомагати. Бо, якщо відверто, твоє становище геть кепське. Ти мав зброю, суд розцінить це як сплановане, умисне вбивство. Підеш на десять-п’ятнадцять років у колонію по сто п’ятнадцятій[10]...

— Я не планував, — заскімлив Діма. — Я лише ховав пістолет у підвалі.

— Чому ти його там ховав? — уточнив Новак. — Чий це пістолет?

Діма опустив очі й знову схлипнув. Слідчий підступився з іншого боку:

— Якщо ти нам усе поясниш зараз, обіцяю — будемо розкручувати по сто двадцять четвертій — перевищення міри самозахисту. Дадуть виправні роботи або до двох років у тюрмі. Не встигнеш оком кліпнути — і вже на волі!

Діма дуже боявся. Він досі не міг оговтатися від жаху тієї ночі. Чому все склалося саме так? Хіба він заслужив на п’ятнадцять років за ґратами? Здається, більше не можна мовчати. Хлопець набрав повні легені повітря й розповів їм усю історію.

Розділ 38

Четвер

У передпокої було темно. Світла, що пробивалося з-під зачинених дверей у вітальню, не вистачало, аби розгледіти хоч щось.

— Гошо! Агов!

Раптом до Дмитрових вух долинуло чиєсь схлипування. Наче хтось стиха плакав. Не роздумуючи довго, кинувся на звук у вітальню. Побачене примусило його закричати — на скривавленій підлозі сидів, обхопивши коліна, Кінь. Він захлинався сльозами й тремтів так, наче було нестерпно холодно.

— Кіііінь? — озвався Діма.

У кімнаті огидно тхнуло свіжим м’ясом. Діма затулив рукою носа й рота і широко розплющеними очима оглядав кімнату. Килим, диван — усе було багряним від крові. На підлозі розкидано якісь речі — недопалки, порожні пляшки, зіжмакані папірці, чийсь розпатраний наплічник. Його знудило. Хлопець кинувся до туалету й випустив на дно унітазу все, що сьогодні їв, а тоді поплентався до ванної й ледве не зомлів від побаченого — там було ще гірше, ніж у вітальні. Потріскана плитка на стінах, місцями іржава металева ванна й гола плитка підлоги — усе в кривавих патьоках. Уперся рукою об одвірок, щоб не впасти, а тоді побачив на підлозі ручну пилку, жмути волосся та якісь шматки плоті з блискучим металом.

Перед очима все закружляло. Ноги підкосилися, Він ледве встояв. Тоді змусив себе відвести погляд від кривавого місива у ванній і, натикаючись на стіни, побрів назад у кімнату. Схопив Коня за комір і шарпонув щосили.

— Що тут... що тут, блядь, сталося?! — заверещав йому просто в обличчя.

Кінь спочатку навіть не зрозумів, що хтось прийшов і з ним говорить. Діма продовжував трясти хлопця, той за кілька хвилин повернувся до реальності.

— Він. — проскреготів Кінь, — він зовсім злетів з котушок! Чувак, я ніколи не бачив, щоб когось так паяло!

— Кого? Що тут було?!

Діма розумів — відбулося щось жахливе, невиправне. Усвідомлював, що тут когось убили, — надто багато крові — але сприймати реальність поки відмовлявся. Знову смикнув Коня й спробував його звести на ноги. Той піддався. Тоді він потягнув друга на кухню. Там, на відміну від кімнати й ванної, було без крові. Вони сіли за стіл. Тепер можна дихати.

— Розповідай, — наказав Діма.

Кінь затулив обличчя руками й застогнав.

— Що тут коїлося?

— Після тебе прийшов Валік з якимсь пацаном.

— Ага, я зустрів їх обох у під’їзді, — згадав Діма.

— Принесли багато бухла — пива і водяри щось три пляшки...

Кінь поволі приходив