Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

я до своєї келії, збираючись перебути години нічні у молитві та чуванні, як робив то зазвичай. Проте щоночі, щойно схилю коліна перед Христом на срібному розп’ятті, опосідає мене заціпеніння, і забуття занурює чуття мої у сон, міцний, як після маківок, і лежу я на холодній долівці без сновидінь аж до самого світання. 

Не відаю нічого про те, що коїться в абатстві на ту пору. Звір міг би заподіяти смерть усім братам, у свій незмінний спосіб розтрощити та висмоктати їхні хребти, а я про те й не відав би. 

Волосяницю одягав я і колючки та реп’яхи розкидав долівкою, щоб пробудили вони мене від того лихого й незборимого сну, подібного до дії якогось східного зілля. Проте колючки та реп’яхи правлять мені за ложе райського затишку, й не відчуваю я їх аж до світанку. 

Й неясні та бентежні чуття мої, коли прокидаюсь я, й глибока млість поневолює кінцівки мої. І день у день смертельна слабкість охоплює мене, і слабкість тую приписують святим цілонічним бдінням у молитві та аскезі. 

Певно, став я жертвою чарів і лиховіснеє закляття поневолює мене, тимчасом як бестія блукає на волі та коїть свої пекельнії діяння. 

У незбагненній мудрості своїй небо карає мене за гріх, не знаний мною, і віддало мене сповна у сю неволю та вкинуло мене до боліт стигійського169 відчаю. 

А надто переслідує мене моторошна думка, що Звір щоночі зіходить додолу з червоної комети, яка пропливає над Аверойном, наче вогненний віз, а вдень повертається на комету, наївшись вдосталь того харчу, якого шукав. І лише коли комета згасне, страхіття те полишить чинити напади на наш край та не рискатиме більше Периґоном, але не відаю я, чи думка ся є божевіллям, а чи шепотом, що долинає з Пекла. 

Молися ж, Терезо, за мене, зачарованого й зневіреного, оскільки Бог мене полишив і спіткало мене ярмо пекельне; нічого не можу я вдіяти, щоб захистити абатство від лиха сього. А я й собі молитиму Бога, аби сеє зло ані не торкнулося, ані навіть не наблизилося до тебе під тихими склепіннями зімського жіночого монастиря… 

 

 

III. Розповідь Люка ле Шадроньє170 

 

Старі літа, неначе міль у побляклих гобеленах, дочасно роз’їдять мої спогади, як роз’їдають вони спогади усіх людей. Затим і пишу я cей звіт про правдиве походження та вбивство створіння, знаного як Аверойнський звір. І коли завершу я писання своє, звіт cей буде запечатано у латунну скриньку, а скриньку ту помістять у потаємному покої мого дому в Зімі, аби ніхто не довідався страхітливої істини, перш ніж спливуть роки й десятиріччя. 

Воістину, не годилося б оприлюднювати такі лихі дива, допоки бодай котрийсь із тих, хто брав участь в тих подіях, ще досі залишається по сей бік Чистилища, а поки що правда відома лише мені та ще кільком особам, котрі заприсяглися зберігати її в таємниці. 

Однак спустошення, що чинив Звір, відомі усім, і вже перетворилися на казки, якими лякають дітей. Кажуть, що влітку року Божого 1369-го Звір ніч у ніч убив п’ятдесятьох людей, у кожнім разі пожерши кістковий мозок з їхніх хребтів. Рискав той Звір здебільшого довкола абатства в Периґоні, а ще коло Зіма, Сен-Зенобі та Ла-Френе. 

Де народився той Звір і де його лігвище — се загадки, ніхто не міг розв’язати; і церква, яко і держава, були безсилі вгамувати чинені ним плюндрування, тож неймовірний жах опосів сей край, і люди блукали, неначе накриті тінню смерті. 

Зважаючи на те, що сам я дотичний до окультних речей та маю справи з духами темряви, Звір від самого початку став предметом мого занепокоєння. Знав я, що не був він ані створінням земним, ані породженням якогось земного пекла, але прийшов із потойбіччя разом із полум’яною кометою. Проте спочатку міг я довідатись про його характер, властивості та походження анітрохи не більше, аніж будь-хто інший. 

Намарно шукав я відповідей у зірках, даремно звертався до геомантії, та й фамільяри, яких я розпитував, відверто визнали, що нічого не відають; лишень сказали, що Звір той — цілком несьогосвітній і незбагненний для земних дияволів. 

І згадав я тоді про перстень Ейбона, який успадкував від прабатьків своїх, які також були чаклунами. Казали, наче перстень сей походить із прадавньої Гіпербореї. Відлито його із золота червонішого, аніж те, яке породжувала земля у пізніші цикли свої, й оздоблено великим пурпуровим самоцвітом, який був похмурий і неначе жеврів ізсередини, й подібного до нього нині годі й шукати. А в самоцвіті тому був ув’язнений прадавній демон — дух зі світів та епох, що існували до появи людей; і міг той демон відповідати чаклунам, які його розпитують. 

Отже, видобув я зі скриньки, яку нечасто відчиняв, перстень Ейбона та здійснив приготування, необхідні для випитування демона. І коли перевернув я пурпуровий камінь і потримав його над невеличкою жаровнею, наповненою вугіллям, що гаряче палало, відповів мені демон, і звучав його голос, неначе тріскотливий спів вогню. 

Він оповів мені про походження Звіра, що належав до раси зоряних демонів, які не відвідували Землі відтоді, як Атлантида занурилася на дно океану. Оповів він мені й про властивості Звіра, який у притаманному йому вигляді є безтілесним і невидимим для людей, а проявляти себе може лише у вкрай мерзенний спосіб. 

Ба більше, повідав мені демон, яким чином можна вигнати Звіра, якщо заскочити його тоді, коли перебуватиме той у тілесній подобі. І навіть для мене, дослідника темряви і зла, стали ті одкровення джерелом подиву та жаху. 

Розмірковуючи над сими темними справами, дожидав я посеред своїх книг, жаровень та аламбіків, аж поки зірки провістили мені, що в слушний час стане потреба у моєму втручанні. 

Наприкінці серпня, коли велика комета стала поволі хилитися до небокраю, прикра смерть спіткала сестру Терезу, яку Звір убив у її келії в бенедиктинському жіночому монастирі міста Зім. 

Сього разу пізні мандрівці, котрих темрява застала в дорозі, ясно бачили, як у світлі місяця Звір збігав донизу стіною жіночого монастиря, спускаючись од вікна, а інші стрічали його на тінистих вулицях або ж спостерігали, як той дряпався на фортечні вали, що оточують місто; як збігав він суцільним прямовисним муруванням, мов якийсь страхітливий жук чи павук, утікаючи із Зіма, щоб повернутися до свого потаємного лігвища. 

Невдовзі по смерті сестри Терези до мене завітав міський маршал171 у супроводі священника з осідку єпископа Зімського, щоб поговорити зі мною осібно. І сі двоє, нехай і з відчутним ваганням, благали моєї поради та допомоги у поверженні Звіра. 

— Ви, месіре ле Шадроньє, — мовили вони, — зажили слави яко знавець таємних мистецтв і чаклунства, ви відаєте такі чари,