Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Прощайте, товариші! — гукав він їм зверху. — Згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та добре погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: піднімається з Руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..

А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги й розіслався полум’ям по дереву… Та хіба знайдуться в світі такі вогні, муки і така сила, що пересилила б руську силу!

Не мала́ ріка Дністр, і багато на ній заток, річкових густих очеретів, мілин та глибокодонних місць; блищить річкове дзеркало, над яким лунає дзвінке ячання лебедів, і гордий гоголь[120] прудко несеться по ньому, і багато куликів, червонозобих курухтанів[121] та всякого іншого птаства в очеретах і на прибережжях. Козаки швидко пливли на вузьких двостернових човнах, дружно гребли веслами, обережно обминали мілини, сполохуючи птахів, що здіймалися, і розмовляли про свого отамана.

Частина друга

Вій*[122]

Як тільки вдаряв у Києві ранком досить гучний семінарський дзвін, що висів біля воріт Братського монастиря, то вже з усього міста поспішали юрмами школярі й бурсаки. Граматики, ритори, філософи й богослови[123] із зошитами під пахвою брели в клас. Граматики були ще дуже малі; ідучи, штовхали один одного й лаялись між собою найтоншим дискантом; майже на всіх одяг був коли не подраний, то забруднений і кишені їхні раз у раз були наповнені усякою поганню, як-от: бабками, свистілками, зробленими з пер, недоїденим пирогом, а іноді навіть і маленькими горобенятами, з яких одно, раптом цвірінькнувши серед надзвичайної тиші в класі, призводило свого патрона до добрих палів у обидві руки[124], а іноді й до вишневих різок. Ритори йшли солідніше: одяг у них був часто й зовсім цілий, та зате на обличчі майже завжди бувала яка-небудь прикраса на взірець риторичного тропа: або одно око заходило під самісінький лоб, або замість губи цілий пухир, або яка-небудь інша ознака; ці говорили й божилися між собою тенором. Філософи цілою октавою брали нижче; в кишенях у них, крім міцних тютюнових корінців, нічого не було. Запасів вони не робили ніяких, і все, що перепадало, з’їдали одразу ж; від них несло тютюном та горілкою, часом так далеко, що який-небудь ремісник, проходячи мимо, зупинявся і довго ще нюхав, як гончак, повітря. Ринок у цей час звичайно тільки починав ворушитись, і торговки, з бубликами, булками, гарбузовим насінням і маківниками, смикали одна з-перед одної за поли тих, у кого поли були з тонкого сукна або якої-небудь бавовняної матерії.

— Паничі! паничі! сюди! сюди! — говорили вони з усіх боків. — Ось бублики, маківники, верчики[125], буханці хороші! їй-богу, хороші! на меду! сама пекла!

Інша, піднявши щось довге, зверчене з тіста, кричала:

— Ось сусулька! паничі, купіть сусульку!

— Не купуйте в неї нічого; дивіться, яка вона поганюща, і ніс негарий, і руки нечисті…

Однак філософів та богословів вони боялися зачіпати, бо філософи та богослови завжди любили тільки куштувати, до того ж цілою жменею.

Прийшовши до семінарії, вся юрба розміщалась по класах, в низеньких, однак досить просторих кімнатах з невеликими вікнами, з широкими дверима й заяложеними лавками. Клас сповнювався раптом різноголосим гудінням: аудитори вислухували своїх учнів; дзвінкий дискант граматика попадав якраз у дзенькіт шибок, вставлених у маленькі вікна, і скло відповідало майже тим самим звуком; в кутку гудів ритор, якого рот і товсті губи мали б належати принаймні філософії. Він гудів басом, і тільки чути було здалеку: бу, бу, бу, бу… Аудитори, слухаючи урок, дивились одним оком під лавку, де з кишені підвладного бурсака виглядала булка, або вареник, або гарбузове насіння.

Коли вся ця вчена юрба встигала приходити трохи раніше або коли знали, що професори будуть пізніше, ніж звичайно, тоді, за загальною згодою, починали бій, і в цьому бою мусили брати участь усі, навіть і цензори, що повинні були стежити за порядком і моральністю всього ученицького стану. Два богослови звичайно ухвалювали, як відбуватися битві: чи кожен клас повинен стояти за себе осібно, чи всі повинні поділитись на дві половини: на бурсу й семінарію. Хоч так, хоч інак, граматики починали найперші, і як тільки встрявали ритори, вони вже тікали геть і ставали десь на підвищеннях, спостерігаючи битву. Потім вступала філософія з чорними довгими вусами, а врешті й богословія в страшних шароварах і з претовстими в’язами. Звичайно закінчувалось тим, що богословія побивала всіх, і філософія, чухаючи боки, відтиснута бувала в клас і сідала відпочивати на лавках. Професор, що сам бував колись у таких боях, входячи у клас, зразу бачив по розпалених обличчях своїх слухачів, що бій був неабиякий, і тоді, як він шмагав різками по пальцях риторику, в другому класі другий професор шльопав дерев’яними лопатками по руках філософію. З богословами ж чинили зовсім по-іншому: їм, як казав професор богослов’я, одсипалося по мірці крупного гороху, яка одмірювалася коротенькими ремінними канчуками.

В урочисті дні та свята семінаристи й бурсаки вирушали по домах з вертепами. Іноді розігрували комедію, і тоді завжди відзначався який-небудь богослов, на зріст небагато нижчий од київської дзвіниці, що представляв Іродіаду або Пентефрію[126], дружину єгипетського царедворця. Як нагороду, діставали вони сувій полотна або мішок проса, або пів вареного гусака й подібну всячину. Весь цей учений люд, як семінарія, так і