Читати книгу - "Посуха"

У цю мить у дверях з’явився Рако. Він тримав три горнятка кави.

— Каструльки я замочив. Про що говоримо?

— Я казала, що ти забагато працюєш, щоб виправдати батькові сподівання, — відповіла Рита, погладивши його кучері. Ямочка показалася знову. — І твій партнер зі мною згоден.

Фок, який узагалі не висловлювався з цього приводу, вирішив, що Рита, мабуть, має рацію. Рако порожевів, але вперся головою їй у долоню.

— Усе не зовсім так.

— Та все гаразд, любий. Він розуміє, — ковтнула Рита кави й понад вінцями горнятка подивилася на Фока. — Правда ж? Я про те, що ви ж тут з тої самої причини, еге ж? Через батька.

Повисла спантеличена мовчанка.

— Мій батько помер.

— О, мені дуже прикро це чути, — співчутливо поглянула на нього Рита. — Але ж це нічого не змінює? Смерть рідко змінює наше ставлення до людини. Радше укріплює його.

— Люба, ти взагалі про що? — запитав Рако і, забираючи зі столу порожню пляшку, легенько штовхнув її плечем. — Знав я, що тобі цього давати не можна.

Рита, завагавшись, трішки нахмурилася. Переводила погляд з Фока на чоловіка й назад.

— Перепрошую, — нарешті мовила вона. — Можливо, я все неправильно зрозуміла. Просто я чула плітки про вашу подругу, яка загинула. Кажуть, ваш батько постраждав, навіть був під обвинуваченням, а потім змушений був забрати вас звідси, покинути рідну домівку. Мабуть, не обійшлося без… непорозумінь. Та навіть зараз — оті жахливі листівки з його світлиною, які розклеюють по місту… — вона зупинилася. — Вибачте. Будь ласка, не зважайте на мене. Вічно я вигадую.

Довгу хвилю всі троє мовчали.

— Ні, Рито, — нарешті заговорив Фок. — Думаю, цього разу ви нічого не вигадуєте.

Пікап Мела Дікона бовванів у дзеркальці заднього огляду ще понад сто кілометрів, хоча Ківара вже лишилася позаду. Ааронів батько Ерик їхав, одним оком поглядаючи у дзеркальце й обіруч учепившись у кермо.

Аарон німотно сидів на пасажирському сидінні, досі відходячи після квапливого прощання з Люком і Гретчен.

У кузові брязкало і їздило все добро Фоків. Усе, що влізло. Далеко позаду залишився рідний дім, чимнадійніше замкнений. Овець роздали сусідам — хто тільки погодився взяти. Аарон боявся запитати вголос, це тимчасово чи назавжди.

Тільки раз, щойно від'їхавши, Ерик пригальмував, даючи Дікону можливість обігнати його. Так наче то була нормальна поїздка в нормальний день. Натомість білий пікап незворушно наблизився і врізався йому в задній бампер, аж в Аарона голова сіпнулася від удару. Більше Ерик не пригальмовував.

Спливла майже година, і раптом Дікон натиснув на клаксон. Пікап почав збільшуватися в бічному дзеркальці, наздоганяючи, а пронизливий звук котився порожньою дорогою. Від звуку мало голова не лускала, й Аарон уперся долонями в бардачок, готуючись до неминучого удару ззаду. Батько зціпив зуби. Секунди тягнулися, й коли Ааронові вже здавалося, що він більше не витримає, звук стихнув. Від наглої тиші задзвеніло у вухах.

У дзеркальці він побачив, як Дікон опустив вікно, повільно вистромив руку й показав середній палець. Тримав так цілу вічність, змагаючись із вітром. Аж нарешті він, на щастя, почав зменшуватися, зменшуватися у дзеркальці, доки не зник з очей цілком.

— Тато терпіти не міг Мельбурн, — мовив Фок. — Так ніколи і не прижився. Знайшов офісну роботу — посередника в агробізнесі, але вона висмоктала з нього все життя.

Самого Фока віддали в найближчу школу, де він довчився останній рік. Засмучений і розгублений, на уроках він майже нічого не писав, а тим паче не піднімав руки. Склав випускні іспити й вийшов зі школи з оцінками добрими, але не відмінними.

— На відміну від тата, я пристосувався краще. Йому там було зовсім самотньо, — сказав він. — Але ми ніколи про це не говорили. Просто замкнулися в собі, продовжуючи жити. Це не допомогло.

Рита й Рако через стіл подивилися на нього. Рита простягнула долоню, накрила нею Фокову руку.

— Хай на які жертви він пішов, а я впевнена, що він вважав це вартим того.

Фок трішки нахилив голову.

— Я вдячний вам за такі слова, але не думаю, що він би з вами погодився.

Аарон усе дивився в бічне дзеркальце. Дікон більше не з’являвся. Годину нічого не відбувалося, аж раптом батько з'їхав з порожньої дороги і, завищавши шинами, так різко загальмував, що Аарон врізався в пасок безпеки.

Ерик Фок гупнув кулаком по керму, й Аарон підстрибнув. Тато був біліший з обличчя, ніж зазвичай, на чолі блищав піт. Розвернувшись на сидінні, Ерик одним швидким рухом схопив сина за барки. Аарон ахнув: рукою, якої ані разу в житті батько не здіймав на сина, Ерик зіжмакав тканину сорочки й підтягнув його ближче.

— Я запитаю тебе тільки раз, тому кажи мені правду.

Аарон ще ніколи не чув у батька такого тону. Так наче його зараз знудить.

— Це зробив ти?

Шок від такого запитання прошив Ааронові груди, як фізичний біль, і хлопець відчув, що задихається. Він змусив себе вдихнути, та легені неначе стиснулися. Якусь мить він не міг говорити.

— Що? Тату…

— Відповідай.

— Ні!

— Ти маєш якийсь стосунок до смерті тої дівчини?

— Ні, тату, ні. Чорт, не робив я нічого!

Аарон відчував, як серце б’ється просто батькові у руку. Він думав про всі їхні найцінніші речі, які зараз б’ються і мнуться в кузові пікапа, про поквапливе прощання з Люком і Гретчен. Про Еллі, якої він більше не побачить, про Дікона, якого й досі шукає очима в задній шибці. Затремтівши від гніву, він спробував відіпхнути батькову руку.

— Я не вбивав. Господи, як ти взагалі можеш таке питати?

Батько не розтискав кулака.

— Ти уявляєш, скільки людей розпитувало мене про записку, яку залишила та дівчина? Друзів. Людей, яких я знаю вже роки. Роки! Скільки людей переходило на той бік вулиці, побачивши мене. І все через ту записку, — він стиснув кулака сильніше. — Отож ти просто повинен сказати. Чому в записці було твоє прізвище?

Аарон Фок гойднувся перед. Батько і син, лицем до лиця. Аарон розтулив рота.

— А твоє?

— Після цього все змінилося, — мовив Фок. — Роки спливали, кілька разів я намагався помиритися. Він, мабуть, теж — на свій манір. Але нічого залагодити вже не вдалося. Ми просто припинили про це говорити, взагалі не згадували Ківару. Вдавали, що її не існує, що нічого не трапилося. Він терпів Мельбурн, терпів мене, а потім помер. І все.

— Та як ти смієш? — спалахнули батькові очі, на обличчі з’явився