Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Так він прожив декілька діб, не думаючи собі нічого ні про коня свого, ні про рушницю, бо закон гостинности оберігав його, поки він жив у саклі. Нарешті йому вийшла потреба переїхати до другого аулу глибше в гори і вранці він виїхав на ґрунтову дорогу.

Обіруч дороги росли гущі ожиннику, терну, диких слив. У тих гущах було до біса фазанів, але Нейштадтова рушниця була складена і пришвартована до сідла, бо він об’їздив канави і мав у руках мірило та папір для графіків.

Сонце вже вибилося над гори. Це вже був високий Даґестан – снігові верхів’я гір ще тліли одсвітом горяного сходу, але Нейштадт не помічав їх.

Він рівно вдихував сухе, як біле вино, гірське повітря і уткнувши довгого носа в «Довідник іригатора», порівнював дані і вже приблизно накидав схеми кошторисів. Він одкинувся в сідлі назад, а досвідчений кінь сам вибирав для ніг місця, де краще ступити – ступав, як кіт по ґзимсові даху.[134] Ліворуч дороги одкривалася прикра круча, дорога вужчала, стала стежкою, де навіть буйволячі біди [135] могли проїздити тільки мнучи і ламаючи буйні кущі правого боку – Нейштадт це знав і це його не цікавило – він помножав тризначне на тризначне число.

Раптом кінь фаркнув і разом навис над кручею, рвучись геть від кущів. – Шакал, подумав Нейштадт, або може й барс – він був уже за шість кілометрів від аулу і від саклі, де він ночував у лезгіна.

Не поспішаючи, Нейштадт заткнув книгу, олівець і папір у кишеню куртки і взявся за вуздечку. Знову фаркнув кінь і позадкував, занісши високо голову, підтягнуту вуздечкою, уже одна задня нога його була на схилі і конвульсивно намацувала точку опору. Нейштадт вирішив добути про всяк випадок рушницю і одстебнув футляр од сідла.

В цей момент з-поза буйного гілля виткнулось чорне дуло – і за дулом виткнувся його чорний хазяїн – хазяїн рушниці і хазяїн тієї саклі, де ночував Нейштадт. Хоч спідню частину лиця він замотав якоюсь ганчіркою, але Нейштадт одразу пізнав його бешмет і святечні червоні чув’яки.

«Двай ржо, – крізь хустку запропонував хазяїн. – Ґлади ржо – дам дорогу», – пояснив він крізь хустку той спосіб, яким Нейштадт мусів віддати йому рушницю льєжської мануфактури безкуркову.

Нейштадт сильно розсердився. Було б не ночувати в куркуля, сердито подумав він, кленучи свою голову і обіцяючи в найближчому часі ззісти її, голову, з кислою капустою. Але зараз на це не було часу. Хазяїн трішки повів гвинтівкою, і, націляючи на ту Нейштадтову кишеню, з якої вистромлювався вредний олівець, що одним черком придушував багатих виноробів і допомагав наймитам і бідноті. Десь у районі цього олівця під курткою мало бути технікове серце.

Нейштадт обережно поклав футляр із рушницею на дорогу, спускаючи його за ремінь, щоб не побилась об каміння – мисливець завжди шанує рушницю – навіть тоді, коли її в нього одбирають навіки. Далі він почав міркувати, як би йому схитрувати, щоб дістатись до револьвера – але хазяїн не кидався підбирати рушницю, а перманентно націляв у район вредного олівця і неприємних записів.

«Уздавай з гоня», – мовив хазяїн крізь хустку. Нейштадт так само, не поспішаючи, зліз із коня. – Бідний Стасик! – управився він подумати. – Коли ти навіть зостанешся живий, то де ти тепер добудеш таку рушницю й такого коня.

Але ще неясно було, чи він зостанеться живий. Хазяїн вагався. Технік міг його пізнати. У техніка ще був револьвер і ніяк не можна було його відняти. Щоб витягти з кишені револьвера, треба було одставити рушницю.

Хазяїн вагався і поки що націляв у вредний олівець. Спокійний і невблаганний, як дерево, олівець вистромив свого гострого носа з кишені І загрожував незчисленними неприємностями. Чим далі дивився чорний хазяїн на нахабний олівців ніс, тим дужче розпалювалися в ньому чорні, душогубні емоції. Зрештою це було найпростіше. Розтрощити кулею невгамовний олівець, джерело шкідливих цифр, а заодно і технікове серце. Ніхто не дізнається. За одну ніч шакали начисто ззідять те, що залишиться від техніка там, у розколині під кручею. Хазяїн ще раз навів рушницю – тепер чорна мушка точно затулила собою чорний графіт олівця. Хазяїн почав легесенько залицятись пальцем до спуску.

Раптом він щось почув і повернув голову вбік. Десь унизу з боку аулу долинали уривки голосів і хазяїн знову завагався. Так само зненацька голоси вщухли, і хазяїн знову став залицятись до спуску, розраховуючи, чи він управиться після пострілу втекти не побачений від голосів.

Все це технік Нейштадт бачив у чорних очах над замурзаною хусткою. Ввесь нескладний хід чорних хазяїнових думок одбивався в чорних дзеркалах очей. Вони вагались, моргали, спинялись, вирішали і знов вагались.

Але Нейштадт теж почув далекі голоси, і от в очах хазяїна, коли він знову повернувся до техніка, уже не було вагання, а тільки короткий розрахунок часу. Треба було виявити активність, Нейштадт швидко оглянувся назад.

Він знав, що хазяїн інстинктивно переведе рушницю з олівця на ту точку, на яку він тепер дивився уперто і безстрашно. І в цю мить у справу встряв несподіваний помічник.

Це був кінь. Він знову фаркнув і почав задкувати. Нейштадт оглянувся назад на хазяїна. Хазяїн швидко перевів приціл на коня, тоді знову на нього, тоді знову на підозріле місце в кущах, і зненацька хазяїн повернувся на сто вісімдесят градусів назад.

Але було вже пізно. Жилава рука міцно тримала його за барки. З кущів вийшло ще декілька джентлменів в обірваних бешметах і високих баранячих шапках. Вони забрали в хазяїна гвинтівку і взялись мовчки й діловито лупцювати його по потилиці і по спині.

Це були теж лезгіни – залізничні чорнороби і виноробські наймити, що верталися в далекий гірський аул. Уже здаля вони були пізнали довгу фігуру і довгий ніс Нейштадта, і прийшли йому на поміч тією самою стежкою, якою хазяїн вийшов на засідку. Почуття клясової близькости до робочого хлопця одразу перемогло традиційну національну ворожнечу.

XVII

Об одинадцятій годині знявся вітер і я вирішив їхати, але перед тим, як іти до машиніста Лисуна, я постановив поїхати на косу і глянути,