Читати книгу - "Білий попіл"

місця, а біла вишиванка звисала кривавими клаптями. І камердинер Анни, велетень Тесля, вливає мені в рота якийсь трунок. Це позбавляє болю, та світ після нього наче втрачає обриси. Мене затягують до церкви, тримаючи попід руки, і кров скрапує з мого лиця, лишає доріжку з червоних плямок на дерев’яній підлозі. Мені вкладають до рук Біблію. Але книга вивалюється в мене з пальців, і кров крапає на її білі сторінки. Великі двері за моєю спиною з гуркотом зачиняються, а свічки, затремтівши, гаснуть.

І я згадав…

…як розплющив очі й побачив, що лежу посеред церкви, а довкруг мене — накреслене крейдою біле коло. І Соломія… Моя Соломія… Моя мертва Соломія лежить біля краю кола, простягаючи руки до мене, ніби смерть забрала її тієї миті, коли вона повзла.

І я згадав…

…як дістаю шаблю з піхов на ремені чоловіка, який стоїть до мене спиною… Як рубаю його цією шаблею по шиї… І як обпалює мою щоку інший клинок, назавжди спотворивши лице шрамом… Як востаннє дивлюся на мертву Соломію, яка лежить на підлозі в жахливій позі ожилого мерця…

І я згадав…

…як біжу щодуху через хащі й гілляччя шмагає мене по обличчю, а вслід лунають постріли. Куля з глухим стуком вдаряє мені в плече. Я не відчуваю болю, та розумію, що зможу ладувати цією рукою геть недовго. Як на зло, погоня заганяє мене до ріки. Навряд чи це найкращий замір, та придумати щось ліпше я не встигаю, — й кидаюся з високої кручі просто в темну воду… Течія довго крутить мною при дні річища й не хоче відпускати з крижаних обіймів, а поранена рука відмовляється служити саме цієї миті, позбавивши мене останнього шансу… Й лише якимсь дивом, опинившись на межі цього світу, я раптом вириваюся з полону річкової води й судомно вдихаю…

І я згадав…

…як ледве розплющую очі. Я лежу на березі, й чорняві жінки наді мною здивовано вигукують щось незнайомою мовою. Встигаю лише подумати, що їх, мабуть, здивував ожилий потопельник, — і непритомнію…

Стояла тиша. Тільки потріскували лойові свічки, від яких до стелі звивалися чорні нитки кіптяви. Томаш сидів мовчки і роздивлявся мене, ніби це було найцікавіше видовисько в його житті.

Я почувався ошелешено. Томаш — навпаки, вмиротворено. Він склав руки на животі й тихенько гойдався у кріслі. А воно — ледь чутно порипувало при кожнім русі, ніби норовило його заколисати.

— Закурюй, — він чомусь вказав поглядом на мою праву руку. — Це допоможе.

І він загадково всміхнувся.

Я поглянув на свої руки. У моїх пальцях і справді був квадратик цигаркового паперу з дрібкою тютюну на ньому. Одним рухом, спритно, наче фокусник, я скрутив цигарку й встромив її собі в рота…

— Мій нещасний Хома… Ти розслідував убивство, скоєне два десятиліття тому, і єдиним підозрюваним від початку був ти сам… — сказав Томаш, стиснувши в зубах самокрутку.

Чи, може, я сам сказав це голосом Томаша… Тому що крісло, в якому він щойно сидів, було порожнє.

— Ти вже даруй старому сотникові всю цю театральщину, — говорив я сам з собою. — Ну, не міг він от просто так тебе пристрелити, якщо ти навіть не розумієш, за що. Він хотів, щоб ти пригадав.

Чиркнувши фосфорним сірником об край столу, я закурив самокрутку й затягнувся пряним димом. Потім сів у крісло й гойднувся, впершись черевиком об підлогу.

Притон Лисиці… Я пам’ятав його виразно, наче все це відбувалося годину тому. Сидячи на стільці поруч з трьома бандитами, я хвацько скрутив цигарку однією рукою. А Лисиця сказав:

— Ого! Оце так фокус!

Затягнувшись, я закашлявся, бо дуже давно не курив. А докуривши, загасив самокрутку, плюнувши собі на долоню.

Потім у кімнату ввірвалися поліціянти, і пристав Марініч прокричав:

— Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!

Він зауважив мій погляд і ледь помітно кивнув. Та я підвівся зі стільця й зняв зі стіни дві скляні гасові лампи. І перш ніж хтось зміг мене зупинити, прошепотівши собі: «Біжи, Тарасе!» — пожбурив їх під ноги поліціянтам, перетворивши людей на живі смолоскипи.

Потім я пригадав той ресторанчик… «Бристоль» — так він, здається, називався.

— Пробачте неотесаного селюка й налийте все ж таки чоловікові кухоль портеру.

— Якому чоловікові? — здивувався бармен.

— Чоловікові навпроти вас, — усміхнувсь я.

Гимикнувши, він поставив переді мною кухоль портеру, і я сьорбнув. А трохи згодом витягнув із кишені вишуканий емальований хрестик і поклав його на стійку перед собою.

Я згадав, як схопив за гриву коня Вія й прошепотів йому на вухо циганські закляття, дихнувши на тварину димом гашишу, а Вій затремтів усім тілом, безпорадно загрібаючи копитами тирсу, й на губах його проступила піна.

А потім мене покликала Настя:

— Пане Білий!

Згадав, як запалюю сірник об хрест Варфоломія, тримаючи в руці цигарку з гашишем.

— Там не просто тютюн, — кажу йому багатозначно, і тут-таки бадьоро додаю: — А найкращий по цей бік Дніпра!

І той день, коли я привіз пупорізку Марфу під стару вербу… Вона кричить щосили слабким старечим дискантом, а я дивлюся на неї насмішкувато.

— Знову щось не те, — кажу я їй. — Гадаю, вам забракло би сили й онука знадвору гукнути.

Я відвернувся від неї, нахилився, взяв клятий камінь, що його вручив мені сотник.

— Слухайте сюди, — сказав я, знову повернувшись до старої. — Доведеться обирати. Або кажіть правду, або ж кричіть по-справжньому.

І я підняв тяжкий камінь над головою. Вона заверещала так, що сполошила вороння на старій вербі. А потім камінь опустився їй на тім’я, й вона гепнулася, розкинувши руки.

— Ти просто погано її налякав, — сказав я сам до себе, діставши цигарковий папір і поклавши на нього кілька зеленавих дрібок гашишу. — А кричить вона — дай Боже…

Цигарка давно згасла. Скільки я вже тут сиджу? Не має значення… Тепер геть усе не має значення… Дістав з-за пазухи гарапник і поклав на стіл. Потім витягнув стос листів, що їх вкрала для мене Настя. Назарові Засусі від Томаша Болгара… Я розірвав шворку, якою були перев’язані конверти, і взяв горішній. Витягнув лист. Почерк, жодних сумнівів, мій власний. Чи впізнав би я його, якби побачив ці листи раніше?

«Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут».

Це був перший лист. Кинувши його на підлогу, взяв інший конверт — спіднизу.

«Хома живе під ім’ям Тарас Білий і має репутацію таланливого й хитрого сищика».

Отже, це правда. Я сам… Сам розповів йому все…

«Проблема в тому, що минулого свого він геть-чисто не пам’ятає. Якщо ви вирішите вбити його, він навіть не зрозуміє, за що. А якщо ви скажете йому — не повірить, — так глибоко сягають корені його безпам’ятства».

І далі вже геть диявольські рядки:

«Якби ви знайшли спосіб, як змусити його все пригадати, — це уможливило би вашу помсту. Інакше загибель Тараса Білого так і не стане відплатою за вашу дочку. І буде лише смертю шанованого київського детектива».

Це ж як сильно мені хотілося цього! Хотілося здобутись на покарання…

Я кинув конверти на стіл. Потім узяв свій батіг і розмотав його. Оглянув стелю. Гак на грубій дерев’яній балці цілком годиться. Зазвичай на нього вішають дитячу колиску… Я підсунув лавку і виліз на неї. Встромив за гак міцне руків’я