Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

— Ти про що зараз?

Каже, що всі атенські ненормальні полюють на неї.

— Які ненормальні?

Дукареліс спантеличений і нічого не розуміє.

— Слухай, тату, ти й справді наївна людина. Тобі й досі не спало на думку, що ми все зрозуміли того вечора?

Того вечора...

Звісно, і мама все зрозуміла, досить було непомітно для нього кинути один погляд крізь непричинені двері. Він якраз стояв до них спиною. Вона не закричала, просто скам’яніла й чекала, що чоловік зробить щось, захистить родину. Але той не зробив нічого. Злякався сам, закляк і не рухався з місця.

Його як громом прибило. Тоді було спекотливе літо. Ртутний стовпчик на максимумі вдень, волога падає вночі, нестерпне атмосферне забруднення, бетон парує. Була вже десь друга ночі, але він ще сидів у своєму кабінеті, читав і цмулив крижане пиво. Ця звичка залишилася з часів розкопок. Антигона спала. Тоді він почув якийсь шурхіт у кімнаті Ісмени. Грюкнули двері, щось тріснуло. Краєм ока він запримітив якусь тінь. Піднявся й схопив у руки ціпок, з яким зазвичай прогулювався околицями, щоб відганяти бродячих псів. Навшпиньках увійшов у кімнату дочки. Слабе світло від нічника кинуло його тінь на її ліжко. Кількох секунд очам вистачило, щоб звикнути й відрізняти яву від вигадки. Перед ліжком стояв якийсь сатир зі спущеними штанами, ерегованим причандалом, готовий накинутися на неї. Він був у масці, однак нагадував саме це створіння, що мовби втекло з почту бога Діоніса, зображеного на аттичних червонофігурних вазах. Дочка спала сном праведників, можна було почути не лише її дихання, але й пульс. Нападник обернувся й збентежено глянув на Дукареліса. Той замахнувся палицею. Ще мить, і він розвалив би тому його паскудну макітру. Але несподівано завмер, наче побачив перед собою голову Медузи-Горгони. Цього вистачило, щоб зловмисник підхопив штани, вистрибнув на балкон, перевалився через поручні й зістрибнув на вулицю. Дукареліс опустив палицю й упав на коліна, закривши руками обличчя. Він тремтів усім тілом і не бачив, що за його спиною завмерла Антигона, яка задушила крик, затиснувши долонею рот, чекаючи на удар, який він не насмілився нанести. Потім так само беззвучно вона розвернулася й пішла до їхньої кімнати. Дукареліс замкнув балконні двері на засув. І метнувся в туалет, де його вирвало. Мить зволікання, а міг же...

Коли він прийшов у ліжко, Антигона спитала, що то було. Їй почувся якийсь звук... Її голос прозвучав глухо, але він подумав, що це через сон. «Нічого не сталося, — така була його відповідь, — хряснули двері на балкон, я пішов і замкнув їх. Спи!

Але сам не зміг склепити очі. І вона не змогла. Два тіла легенько тремтіли під покривалом і до самого ранку вдавали, що нічого не сталося.

Усі наступні дні, та де там, роки, він запитував себе, що то було: можливо, дивний виплід його фантазії, якась реакція нейронів мозку, вплив алкоголю та спеки... Але це не було ілюзією, ні, не було.

— Мені все розповіла мама, коли ти поїхав у відрядження до Німеччини.

— Ісмено, на Бога, будь обачною!

Тепер глухо, по-мертвецькому звучав його власний голос.

52

Дукареліс вирішив стати археологом одного погожого ранку у віці восьми років. Учитель відвів клас на розкопки доісторичної будівлі в селищі Диміні. Його вразила кам’яне мурування огорож та стін будинку, але найбільше враження справив один з археологів, який випадково опинився поблизу й пояснив, що знахідкам приблизно шість тисяч років, а то й більше! Він порівняв будинок із тривалістю власного життя, зробив кілька підрахунків і закляк з відкритим ротом. Він досі пам’ятає того лисого череваня-археолога, усі деталі, які він почав нанизувати на нитку оповіді, навіть ті черепки, що весь час були в його руках, темні сліди прикрас геометричного стилю на світлій поверхні, пояснення, з якого вони, скоріш за все, глечика, для чого він слугував і як його зліпили. Як він про все це довідався, чорт забирай, через шість тисяч років?

У кінці археолог почав співати дифірамби учителю, за ініціативою якого діти познайомилися зі своїм прадавнім корінням і важливими пам’ятками регіону. А той, видряпавшися на каменюку, самовдоволено шкірився, а потім, піднявши повчально палець, сказав, що обов’язок учителя — правильне виховання дітей, до того ж, згідно із ученням православної релігії, молодь повинна відчувати приналежність до славетної історії своїх пращурів. А тоді — і що лише на нього найшло? — посеред загального захвату він нерішуче підніс руку, бажаючи поставити питання пану археологу. Учитель суворо, з неприязню подивився на нього, але не встиг жестом наказати прибрати руку, як археолог уже гукав: «Слухаю! Так, хлопчику, кажи?», і запрошував до слова. Його питанням було — чи були мешканці поселення християнами? Учитель вибалушив очі. Археолог розреготався. Його черево тряслося і стрибало — вгору, вниз, вгору, вниз.

«Ні, звісно ж ні! Вони жили за чотири тисячі років до Христа. Кікладці, мікенці, Леонід, Перікл, Сократ, Платон, Арістотель, Александр Великий теж, між іншим, жили до Христа. І теж не були християнами,» — не припиняючи сміятися, розповідав їх, передаючи хвилю хихотіння класу, який тільки цього й чекав. Учитель почервонів і кипів усередині. Коли археолог пішов, він зірвався на вереск і назвав його неуком.

З тих пір його життя пішло своїм шляхом. Він над усе бажав зануритися в загадковий світ археології. Витягти з лона землі докази існування людей, яких давно накрила хвиля Лети. Прив’язати невидимі нитки їхнього життя до свого, винести на світло їхні поховані й забуті секрети, історії, які стоять за статуетками, знаряддям, горщиками, уламками кераміки. Археологія вабила його з нездоланною силою і його завзяття опанувати її зростало з кожним роком. У ній він знаходив сенс свого існування, а його мрії набували тіло, по жилах якого починала бігти кров.

І ось тепер, підштовхуваний своєю невичерпною археологічною допитливістю, він хоче в ці останні дні, до повернення в Атени, відвідати доісторичні кікладські поселення, наповнити уяву їхніми краєвидами, закарбувати в ній Малі Кіклади: скелі, безплідну землю, море, світ міфів, що став визначальним для його власного життя. Крім того, нині, у вихорі краху його особистого життя, доісторична археологія лишається єдиним надійним прихистком. Заглиблюючись у праісторію, він шукає й власне минуле, проводить розкопки власної душі. Доісторичні Кіклади стали світом, який він міфіологізував у собі, і скільки його не пізнавав би, скільки б відповідей не давав, так ніколи не зміг його деміфологізувати.

Ось він у