Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Тож завдяки твоїм урокам ми виграли на два рани, — продовжував Крістофер. 

І тут знову з’явилася Богиня з мітлою, якою Панна Розалі гонила Трогмортена, і почала змітати замовляння в кімнаті на купу, наче павутиння. 

Такрой майже усміхався. Крістофер розповів йому, хто така Богиня і що трапилося в холі. Усмішка на обличчі Такроя зів’яла. Він сказав, ледве рухаючи язиком: 

— То що, я тільки час марнував, намагаючись тебе в це не пускати, чи як? 

— Не зовсім так, — сказав Крістофер, змагаючись із вузлом замовляння за лівим Такроєвим вухом. 

Сумні зморшки повернулися на Такроєве обличчя. 

— Не поспішай із висновками, я не лицар в осяйному обладунку, — сказав він. — Я знав, що лежить у більшості із цих пакунків. 

— Русалки? — запитав Крістофер. Це було найважливіше питання, яке він будь-коли ставив. 

— Заднім числом, — визнав Такрой. — Але зауваж, я не припинив, коли дізнався. Коли я вперше тебе зустрів, я б охоче розповів про тебе Ґабріелю де Вітту, якби ти не був таким маленьким. І я знав, що Ґабріель облаштував якусь пастку в Низці Десять того разу, коли ти втратив життя. Я тільки не чекав, що вона буде смертельною. І… 

— Стули писка, Такрою, — сказав Крістофер. 

— Такрой? — спитав Такрой. — Це ім’я мого духа? 

Коли Крістофер кивнув, зосередившись на вузлі, Такрой пробурмотів: 

— Що ж, хоча б над цим вони не владні. 

Поки Крістофер працював, Богиня повернулася, впоравшись із замовляннями в кімнаті, і сперлася на мітлу, розглядаючи Такроєве обличчя, тож він сказав: 

— Ви знову мене вивчаєте, юна панно. 

Богиня кивнула: 

— Ви такий же, як Крістофер і я, правда? Частина вас десь в іншому місці. 

Такрой несподівано почервонів. Крістофер відчув під пальцями піт. Дуже здивований, він запитав: 

— А де ж решта тебе? 

Він побачив, як Такроєві очі благально втупилися в його. 

— У Низці Одинадцять. І нічого більше не питай! Не питай мене! — сказав він. — Під цими замовляннями я буду змушений сказати тобі, й нам усім дістанеться на горіхи! 

Він говорив із таким відчаєм, що Крістофер завбачливо більше не питав — хоча не втримався й перезирнувся з Богинею — і працював, поки нарешті розв’язав останній вузол. Він виявився ключовим. Решта замовляння одразу опала розірваними жилами навколо Такроєвих черевиків ручної роботи. Такрой скуто звівся і потягнувся. 

— Дякую, — сказав він. — Це таке полегшення! Ви навіть не уявляєте, яке паскудне відчуття створює ця авоська навколо духа. Що тепер? 

— Тікай, — сказав Крістофер. — Хочеш, я зруйную замовляння навколо маєтку, що не пускає тебе? 

Такроєві руки завмерли, не закінчивши рух. 

— А тепер ти стули писка, — сказав він. — З твоїх слів, тут, у Замку, нема нікого з вартою згадки магією — крім вас, двох недолітків, та мене, — а твій дядько може щохвилини повернутися. І ти гадаєш, що я просто піду геть? 

— Ну… 

Але в цю мить увійшла Панна Розалі з Доктором Сімонсоном та іншою челяддю Замку, які скупчилися позад неї. 

— Овва, Мордекаю! — жваво сказала вона. — Чи не вчувається мені, що ви висловили шляхетні почуття? 

Такрой опустив руки й схрестив їх на грудях. 

— Виключно практичні, — сказав він. — Ви ж знаєте мене, Розалі. Ви прийшли, щоб знову мене замкнути? Не розумію, як ви зробите це без вашої магії, але можете спробувати. 

Панна Розалі випросталася так, що її зріст майже сягнув величних півтора метра. 

— Я прийшла не для зустрічі з вами, — сказала вона. — Ми шукали Крістофера. Крістофере, нам доведеться просити вас вступити в обов’язки наступного Крестомансі, принаймні тимчасово. Уряд, зрештою, мабуть, призначить якогось іншого чародія, але зараз такий вирішальний момент. Як гадаєте, серденько, ви впораєтесь? 

Усі благально дивилися на Крістофера, навіть Доктор Сімонсон. Крістоферові кортіло розсміятися. 

— Ви знаєте, що мені доведеться це зробити, — сказав він. — І я маю дві умови. Хочу, щоб Мордекая Робертса звільнили і, коли все закінчиться, не арештували знову. А ще я хочу, щоб Б… Міллі була моєю головною помічницею, і їй мусять за це заплатити, відправивши її на навчання в пансіон. 

— Усе, що забажаєте, серденько, — поспішно погодилась Панна Розалі. 

— Добре, — сказав Крістофер. — Тож повернімося до холу. 

У холі люди зажурено юрмилися під поплямованим у зелене куполом. Дворецький був тут. І два чоловіки в кухарських шапках, і економка з покоївками, і лакей. 

— Скажіть їм, щоб погукали садівників і конюхів, — сказав Крістофер і пішов глянути на п’ятикутну зірку, яку охороняв Трогмортен. Примруживши очі й підсиливши свій відьмівський зір до найвищого можливого рівня, він зумів побачити крихітний круглий отвір всередині зірки, схожий на примарну мишачу нору, із якої Трогмортен ні на мить не зводив очей. Трогмортен володів доволі потужною магією. Втім, Трогмортен тільки зрадів би поверненню Дядька Ральфа. 

— Як же ми завадимо комусь тут пройти? — спитав Крістофер. 

Такрой збігав до буфета під сходами і повернувся з оберемком химерних свічок у зіркоподібних підставках. Він показав Крістоферові й Богині, куди їх поставити і які слова сказати. Потім змусив Крістофера відійти подалі й причаклував полум’я на всі свічки. Такрой, як зрозумів Крістофер, серед іншого, був дипломованим магом. Коли свічки спалахнули, хвіст Трогмортена презирливо сіпнувся. 

— Кіт правий, — сказав Такрой. — Це б зупинило більшість людей, але з тією кількістю драконячої крові, яку приберіг твій дядько, він може прорватися, коли захоче. 

— Тож ми спіймаємо його, коли він це зробить, — сказав Крістофер. 

Він знав, що зробив би сам, якби знав, що Трогмортен чатує на нього в засідці, і був цілком упевнений, що Дядько Ральф зробить так само. Він підозрював, що вони думають однаково. Якщо його здогади слушні, Дядькові Ральфу знадобиться трохи часу, щоб підготуватися. 

Тим часом натовп людей увійшов у хол крізь великі парадні двері, де вони зупинилися, жмакаючи шапки й незграбно зчищаючи землю з черевиків. Крістофер піднявся на кілька сходинок, глянув на довгі безвольні залишки Ґабріеля де Вітта, на всі ці обличчя, тривожні й пригнічені, напівосвітлені полум’ям химерних свічок. Він знав, що має сказати. І з подивом усвідомив, що шалено насолоджується цим. 

Він вигукнув: 

— Підніміть руки всі, хто здатен на магію. 

Руки підняла більшість садівників і пара конюхів. Глянувши на людей у дверях, він побачив підняті руки дворецького й одного з кухарів. Там же був хлопчик-служка, який писав рахунок під час матчу, і три покоївки, одна з яких Еріка. Рука Такроя була піднята, і рука Богині теж. Решта пригнічено дивилася в підлогу. 

Крістофер вигукнув: 

— А тепер підніміть руки, хто здатен майструвати з дерева чи металу. 

Більшість пригнічених людей здивовано підняла руки. 

— Гаразд, — сказав Крістофер. — Ми мусимо зробити дві речі. Мусимо тримати мого дядька якомога далі звідси, аж поки не будемо готові його впіймати. А ще мусимо повернути Ґабріеля де Вітта. 

Другий пункт змусив усіх загомоніти з надією й здивуванням. Крістофер знав, що правильно сказати це, хай навіть він невпевнений, що зробити це можливо — як свідчили його відчуття, Ґабріель міг залишитися розділеним на вісім безвольних частин до кінця життів їх обох. Він усвідомив, що пишається собою, як ніколи раніше. 

— Я вже сказав, — продовжив він, — мій дядько не вбив Ґабріеля. Він тільки розкидав усі його життя. Ми повинні знайти їх і зібрати докупи. Але