read-books.club » Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

187
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»" автора Дар'я Бура. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 112
Перейти на сторінку:
що відбувається. Ну з останніми, безумовно, складніше. У тому сенсі, що важче якось виявляти зовні таке несприйняття. Але воно є.

Один інженер з Луганська нарікав, мовляв, тільки назбирали грошей, щоб остаточно розрахуватися синові за квартиру в Києві, залишилися на сьогодні без коштів, а тут — війна. «Немає ні умов для життя, ні грошей. Але як звідси їхати: дві кішки, дві собаки, дружина, молодший син (закінчує тут школу з незрозумілим атестатом), і врешті-решт — будинок. На кого його тут кинути?»

Один цивільний поранений, якого просто підстрелили з міномета з української сторони, коли він рухався на своїй «копійці», усі претензії пред’являє саме до ополченців. Та ще й таку свою позицію він агресивно відстоював, перебуваючи в одній палаті із пораненими ополченцями (!). При тому, що в цій «копійці» загинув його тесть.

Буду об’єктивним: таких, хто насмілюється бодай щось сьогодні тут критикувати, — дуже мало. Інколи це роблять напівпошепки. Набагато популярніше обговорення зведень із фронтів за новинами відомих груп «ВКонтакте» і ЖЖ. Подейкують, що це переломний період. Але нічого не компенсує відсутність зарплат і пенсій — народові просто хочеться їсти! А з цим проблеми.

Потихеньку щось десь починає працювати. Медперсонал розповідав, що з’явились вивіски у сфері обслуговування: наприклад, кілька перукарень оголосили, що відкриті до 16:00. Але працюють іноді тільки до обіду або до 14:00. Пояснюють це тим, що очікують повернення решти персоналу. Відкрилися деякі ресторани. Щоправда, невідомо чиї. Про одну мережу розповідали: власника немає, а заклади починають потихеньку працювати. Автовокзал зруйнований артилерією, але автобуси починають їздити за маршрутами. Україномовні санітарки в лікарнях намагаються переходити на більш прийнятну і безпечну російську, але частіше говорять так, як звикли.

Лисичанськ і Сєвєродонецьк в якихось кілометрах 50–70 від Луганська. Багато хто має там родичів. Проїхати можна. Дивуються, що там якесь мирне й майже налагоджене життя з повними прилавками. Деякі цивільні хворі не знають, куди їм повертатися після виписки, бо в місцях, де вони проживають, ідуть бої. У повітрі панує невизначеність. Чим це може закінчитися, тепер не знає ніхто. Усі хочуть миру. Але ніхто вже не уявляє, яким цей мир може бути тут в найближчі місяці, у наступні роки. Натомість усі розуміють: так, як було, уже не буде.

Одна жінка розповідала інше. Їй дуже сподобалися хлопці зі Львова, які у них стояли. Коли йшли, плакала. І дуже не сподобалися «донские казаки», які прийшли на зміну львів’янам. Коли на центральну площу села «казаки» запросили місцевих жителів «для роз’яснювальної» роботи, її онук узяв до рук камінь зі словами «щас кидону». Ледве втримала.

Є багато розповідей про мародерство з обох сторін. Але буває по-різному. Одна жінка виходить на поріг свого сільського будинку, а у неї до килимка прикріплено 1000 грн. «Чому б це?»  — подумала. Іде далі й не може стримати зойку — українські солдати викопали всю картоплю з городу. Начебто за нормальною ціною.

Один чоловік розповідав, як стояла в них Нацгвардія: «Прийшли, купили їжі... А ми з мужиками сидимо за пляшкою на вулиці за столом. Запросили присісти. Випили по чарці. Познайомилися. На запитання «А можна стрельнути з БТРа?», знайшли порозуміння: «Гаразд, давай 100 грн. і разок он туди бахни».

Після повернення додому, сконтактував із чоловіком, з яким потоваришував під час перебування у Луганській обласній лікарні. Після розмови з’явився мій пост у ФБ:

«Молодогвардійці», або Новий рік, він і в Луганську...

У школі читав «Молоду Гвардію». Після 5-го класу їздив до Канева в школу-музей Олега Кошового. У серпні 2014 року довелося побувати в Ровеньках у райлікарні. У тій самій, з підвалу якої Олега Кошового, Любу Шевцову й кількох інших «молодогвардійців» повезли на розстріл.

А вчора написав про розмову з Вітьком із Луганська.

«Дочка запросила додому всіх однокласників-старшокласників святкувати Новий рік. Справді, святковий стіл був біднуватий, але кожному по салатику – і вийшло ніби нормально. Зустріли. За московсько-луганським часом. Потім опівночі... Як тобі пояснити?.. Любу Шевцову з «Молодої Гвардії» пам’ятаєш, яка співала перед фашистами «Чому я не сокіл?..» Так-от уяви: два десятки молодих хлопців і дівчат у Луганську зустрічають Новий рік по-українськи: з рукою на серці і дружнім «Ще не вмерла Україна». Як згадую — і досі сльози на очах...»

Ті, хто вірить, що там лише «лугандони», цього не зрозуміють і не приймуть... Але допоки, зустрічаючи Новий рік, луганчани з рукою на серці співають гімн свого народу...

Вони ненавидять очільників держави, але... люблять Україну.

* * *

Луганчани. Вони тепер, як рідні.

Три місяці по тому. Черкаси. Площа Соборна. Паркую авто. Підходить вродлива дівчина років 20, обличчя позначене болем і печаллю. Навіть більше, це був біль і безвихідь у максимальних вимірах.

— Помогите, пожалуйста, — прозвучало незвично душевно й наболіло.

Бачу, що це не заробітки.

— Ти звідки?

— Из Луганска.

— !? Я також...

На обличчі зявляється жвавий інтерес. Пронизливий погляд за мить намагається прочитати мене: «Он здесь — и из Луганска?»

Не змушую її довго гадати:

— Сидів я там. У полоні.

— Извините, — і дівчина, беручи на себе (за визначенням) частину очевидно завданого мені болю, швидко, з природною грацією, різко повертається, щоб піти.

— Зачекай. Це ти вибач... Візьми, будь ласка... — зупиняю її добираючи прийнятний спосіб і вибачитися перед луганчанкою за все, і, хоч якось зазначивши своє розуміння й повагу до її статусу, трохи допомогти матеріально.

— Пробач, — єдине, що спадає на думку.

Скупа сльоза на її дівочому обличчі говорила багато...

Я соромився провести її навіть поглядом: ми всі потроху винні в тому, що роки чудової молодості, як її, так і тисяч інших луганчан-донеччан... обірвалися таким жорстким втручанням, ім’я якого — війна.

• Зведення новин

Протягом останніх трьох діб ситуація в зоні конфлікту на Донбасі серйозно ускладнилася.

Про це пише організатор групи «Інформаційний спротив», депутат Дмитро Тимчук у Фейсбук.

«Російсько-терористичні війська використовують т.зв. «перемир’я» для проведення організаційних заходів із метою підвищення боєздатності своїх формувань, проводяться заходи щодо відновлення техніки, яка раніше брала участь у боях, і озброєнь, а також щодо доукомплектування підрозділів особовим складом», — пише він.

• Попри заяви керівництва «ДНР» про те, що терористи «не допустять ротації українських військ в аеропорту в Донецьку» без контролю зі свого боку, українські війська здійснюють підвезення боєприпасів, продовольства, вивіз поранених і ротацію особового складу на позиціях у Донецьком аеропорту.

Про це пише Дмитро Тимчук у Фейсбук.

1 ... 49 50 51 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"