Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А мені наче заціпило. Я не міг відвести погляду від Посланця. І що довше я вдивлявся в нього, то більше він мені когось нагадував. І я вже знав, кого саме. Оце навскоси надірване ліве вухо, цей широкий рубець через ніс, біла латочка на брові. А ще ліва передня лапа без великого кігтя…
Невже це мій старший товариш Барвінок? Ні, в таке неможливо повірити!
І все ж це був він. Нікого іншого бути не могло, бо я ж не раз чував від дядька Бровка, що наш Посланець обирається з-поміж найдостойніших. А коли це так, то мій друг Барвінок є першим серед них. В усякому разі, я не знаю нікого, хто перевершив би його у хоробрості, відданості й милосерді… Коли він відпочивав, то біля його носа могли витанцьовувати заєць, козенятко, дрохва — і їм за це нічого не було. В цьому він був схожий на свого найкращого друга Швайку, який теж без потреби і мухи не кривдив. Я навіть бачив, як одне дурне оленятко, вгледівши Барвінка, кинулося від нього в Дніпро й почало тонути. То Барвінок тоді теж кинувся у воду й носом виштовхав його на берег… Ні, якщо й був хтось найдостойніший, аби стати Посланцем, — то це саме Барвінок!
І зараз цей Барвінок повільно пропливав у небесній височині. Очі в нього були сповнені якимсь невимовним смутком. Про що він думав? Про те, як жити далі нам, його одноплемінцям? Про наші, собачі, гріхи? А може, він згадував минулі часи?
Нараз Барвінок струснув головою і перевів свій погляд на землю. Якийсь час він вдивлявся туди, де протікала Сула, тоді перевів погляд на Вовкулацький кут і, зрештою, зупинив його на Воронівці.
— Слава тобі, Посланцю неба! — у захваті від такої уваги завалували дядько Бровко та його друг по юнацьких літах дід Жучок.
— Уа-а-а! — зайшлася решта собак. Вони наче збожеволіли. В мене навіть промайнула гадка, що не тільки Таксистці, а й їм усім хтось міцно прищемив хвоста. Від їхнього вереску аж у вухах засвербіло. І, схоже, той вереск долинув і до Барвінкових вух. Він стріпнув ними, наче відганяв муху, і сказав:
— Слава й вам, — голос його був схожий на тихий відгомін далекого грому. — Кажіть, чого хочете!
Розмова з посланцем
На якусь мить над Воронівкою запала оглушлива тиша. Поява Посланця виявилася для воронівських псів цілковитою несподіванкою. Я бачив, як дядько Бровко то роззявляв, то стулював пащеку, проте не міг вичавити з себе ані щонайменшого звуку. Мабуть, те саме робила і решта воронівських псів. І тільки за хвилину до неба знову злетіло відчайдушне валування:
— Пошли мені не чорних, а рябеньких цуценяток!
— Хочу нового нашийника!
— Подай мені кісточку з хрящиками!
Посланець незворушно вслухався в той вереск. Проте що далі, то більше хмурнішали його очі.
— Оце і все? — врешті прогарчав він крізь зуби. — Оце і все, чого ви хочете?
— Ні! — першою вереснула панна Таксистка. — Я ще хочу, щоб хазяйка частіше носила мене на руках!
— А в мене буда вже нікудишня!
— Пошли мені більшу миску! І щоб юшку давали смачнішу!
І тільки мені нічого було сказати. Я мав усе: їжу, будку, гарного сусіда. Ні, я мав більше, ніж усе: зі мною поруч був мій Грицик! То що ж мені ще просити?
Посланець мовчки вислухав усіх. А коли собачий ґвалт почав ущухати, він стріпнув головою.
— А тепер вислухайте мене, — почав він. — Я бував скрізь. Я бачив нещастя, насильство, голодну смерть. Я допомагав скривдженим і знедоленим усім, чим тільки міг. А ви… — він обвів нас таким поглядом, що всі мимохіть зіщулились. — Невже вам і справді найбільше болить мала миска, стара буда, кісточка, де мало хрящиків? Невже це й справді для вас найважливіше у світі?
Барвінок намагався говорити тихо й спокійно, проте було видно, що він з усіх сил стримує себе.
— Гаразд, будуть вам і кісточки, і нові нашийники, — пообіцяв він. — Буде вам усе, що просите… — Він глибоко зітхнув і зненацька вибухнув: — Тільки згиньте з моїх очей, і щоб я вас більше не бачив!
Такого розлюченого гарчання ніхто з нас іще не чув. Нажахане товариство зойкнуло і рвонуло хто куди. Навіть дядько Бровко позадкував до буди.
І тільки я залишився там, де й стояв. Не тому, що був хоробріший за всіх. Просто ноги мої наче приросли до землі.
Посланець провів утікачів гнівним поглядом.
— Ну й народ пішов, — зневажливо й водночас зболено прогарчав Барвінок сам до себе. — Йому аби тільки пузо напхати… — Нараз його погляд зупинився на мені, і Посланець поцікавився: — А ти, малий, чом не сховався?
— Мені… мені нема чого просити, — ледве вичавив я з себе.
Посланцеві очі потеплішали.
— Молодець, — похвалив він мене і почав перетворюватися на звичайну хмару. Та коли від нього майже нічого не лишилося, він раптом сказав:
— Стривай… — і знову перетворився на Посланця. — Стривай, когось ти мені нагадуєш… — Тоді уважніше придивився до мене й спитав: — Слухай, а чи не був ти колись козацьким вовком Куцим?
— Був, — зізнався я.
— І в тебе був друг з людей на ім’я Грицик?
— Ага, — підтвердив я. — А тебе… вас звали Барвінком і ви були разом зі Швайкою.
Посланець кивнув головою і ощирився у радісній усмішці.
— Оце зустріч! — вигукнув він. Тоді змахнув хвостом, і з хмари-підстилки, на яку він щойно влігся, до нашого двору пролягла срібляста доріжка. Посланець ступив на неї і за хвилю опинився поруч зі мною: живий-живісінький, навіть лапою поторсати можна.
— Привіт, старий друже! — щиро загарчав він. — Це ж скільки літ ми не бачились — більше п’ятисот?
— Так, — відказав я. — Але тепер я не Куций. Тепер я звуся Кудлатиком.
— Теж непогано, — похвалив Барвінок. — А що чувати про твого Грицика?
— Він живе тепер зараз зі мною. І звуть його, як і раніше, Грициком.
— Оце так! — у Барвінка заблищали очі. — Нарешті! Нарешті хоч комусь із нас пощастило!
— Це ви про що? — не зрозумів я.
— Та про тебе ж! Ти поки що єдиний серед наших козацьких вовків, хто віднайшов свого друга. — А я… — Барвінок посмутнішав, — а я вже двісті літ тільки те й роблю, що розшукую свого Швайку. Я навіть своїм нинішнім місцем згоден поступитись, аби знову опинитися поруч із ним… А ці, що поховалися, — він зневажливо повів очима по кущах. — Чи хоч хтось із них побажав здоров’я тому,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
