Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Коло четвертої години вечора, бувши милі за три від острова, я виявив, що пасмо скель, причина моїх пригод, тягнеться, як я вже казав, на південь і, відкидаючи на південь течію, утворює другу супротивну течію в північному напрямі. Виявилось, що вона дуже сильна, але не зовсім збігається з напрямом моєї дороги, що йшла на північний захід. Завдяки свіжому вітрові я перетяв цю течію в північно-західному напрямі і десь за годину був уже за милю від берега; море було спокійне, і я незабаром висів на землю.

На березі я впав навколішки, палко подякував Богові за свій порятунок і вирішив раз назавжди відмовитись від свого плану визволитись на човні. Після цього, підкріпившись тим, що було в мене, я провів човен у маленьку бухточку, під дерева, що росли тут на самому березі, і, вкрай знесилений утомою та важкою працею під час подорожі, ліг спати.

Тепер я був дуже заклопотаний, бо не знав, як приставити човен додому. Про те, щоб вернутись тією ж самою дорогою, я й не думав, бо дуже натерпівся страху. Інший шлях (я мав на думці західний напрям) був мені зовсім невідомий, і я не хотів ризикувати. Отже, другого ранку я вирішив пройти берегом на захід і подивитись, чи немає там бухточки, де б я міг покинути свій фрегат у схові, щоб згодом користуватись ним, коли буде потрібно. І справді, милі за три, йдучи понад берегом, я натрапив на чудову маленьку затоку, що глибоко врізалась у берег і, поступово звужуючись, переходила в струмок. Я привів сюди свій човен, ніби в навмисне приготований для нього маленький док. Поставивши його тут та вкріпивши якнайбезпечніше, я зійшов на берег, щоб роздивитись, де я.

Невдовзі виявилось, що я опинився майже на тому самому місці, куди я приходив раніше пішки. Отже, взявши з собою тільки рушницю та зонтик (бо сонце дуже пекло), я пустився в путь. Після моєї нещасної подорожі ця екскурсія здалась мені дуже приємною. Надвечір я добрався до своєї бесідки, де знайшов усе так, як і залишив; а на тій моїй, так би мовити, дачі був завжди добрий порядок.

Я переліз через огорожу, уклався в холодку відпочити і від страшенної втоми хутко заснув. Уявіть собі, якщо можете, як я здивувався, коли мене збудив чийсь голос, що кілька разів назвав мене на ім’я: «Робін, Робін, Робін! Крузо, бідний Робін Крузо! Де ти, Робін Крузо! Де ти, Робін Крузо? Де ти? Де ти був?»

Змучений вранці гребнею, а вдень ходьбою, я спав мертвим сном і не міг відразу прокинутись. Мені довго здавалось, що я чув той голос уві сні, але після повторного вигуку: «Робін Крузо, Робін Крузо!» — я нарешті прокинувся і спочатку страшенно перелякався. Я схопився, дико озираючись навколо, і раптом, підвівши голову, побачив на огорожі свою папугу. Ясна річ, я відразу догадався, що це вона гукала мене. Бо я часто говорив їй жалісливо цю саму фразу, і вона добре вивчила її. Іноді вона сідала мені на палець, нахилялась до мого обличчя й вигукувала: «Бідний Робін Крузо? Де ти? Де ти був? Як ти сюди потрапив?» — і інші фрази, яких я її навчив.

Але, навіть знаючи, що це була папуга, і розуміючи, що, крім папуги, ніхто не міг говорити зі мною, я довго ще не міг очунятись. По-перше, я дивувався, як вона потрапила на мою дачу, а по-друге, не міг зрозуміти, чому вона сиділа саме тут, а не деінде. Але в мене не було ніякого сумніву, що це він, мій вірний Попка, і я, недовго думаючи, простяг йому руку й покликав його. Лагідний птах відразу сів мені на палець, як він робив це завжди, і знову заговорив: «Бідний Робін Крузо! Як ти сюди потрапив? Де ти був?» Він ніби радів, що знову бачить мене. Вертаючись додому, я забрав його з собою.

Тепер у мене надовго пропала охота до морських прогулянок, і багато днів я сидів спокійно та роздумував про небезпеку, в яку потрапив був. Мені дуже хотілось мати знову човен на моєму боці острова, але я не міг вигадати, яким способом перевезти його сюди. Про східне побережжя я не хотів і думати, бо ні за які блага в світі не наважився б об’їхати його ще раз. Від самої думки про це в мене завмирало серце й холонула кров у жилах. Що ж до другого берега острова, то я не знав, як можна туди дістатись. Якщо течія на східному боці так само сильно й швидко ринула до берега, як тут — удовж нього, то мені загрожувала небезпека розбитись об острів, як раніше — бути віднесеним від нього. Обміркувавши все це, я вирішив обійтись без човна, дарма що його будування, а особливо спуск на воду, коштували мені стількох місяців важкої роботи.

Такий настрій був у мене майже цілий рік. Я жив тихо й самотньо, як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги. Я почував себе щасливим, скорившись волі Провидіння, і жив справді цілком щасливо. Мені бракувало тільки людського товариства.

Протягом цього року я вдосконалився в усіх ремеслах, яких вимагали умови мого життя, і гадаю, наприклад, що з мене був би чудовий тесляр, особливо коли взяти до уваги, як мало в мене було інструментів.

Крім того, я дійшов несподіваних успіхів у гончарстві: навчився користуватись гончарським кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість. Тепер, замість незграбних, грубих виробів, на які бридко було дивитись, у мене виходили акуратні речі гарної форми. Мені здається, що ні в яких відкриттях я не радів так і не пишався своїми здатностями, як того дня, коли мені вдалось зробити люльку. Дуже незграбна, із звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні вироби, вона, проте, була міцна і добре тягла дим; а головне — це ж була люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. На нашому кораблі були люльки, але я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і не взяв їх; згодом, коли я знову обшукав корабель, то не міг уже знайти їх.

Удосконалився я й у виробництві кошиків. Я наробив багато дуже потрібних мені кошиків