Читати книгу - "Смертниці"

— Потрібен час.

— Я не можу про це не думати. — Вона знову визирнула на стоянку. — Починаю пригадувати все нові подробиці.

— Які саме?

— Гупання. Крики, постріли. І кров у мене на обличчі…

— Це той сон, про який ти розповідала.

— І він і далі мені сниться.

— Так, там мусили бути різні звуки, крики. І на тобі була кров — Оленина. Не дивно, що ти все це пригадуєш.

— Але це не все. Я не розповідала тобі, бо намагалася пригадати. Олена перед смертю намагалася мені щось сказати.

— Що саме?

Джейн подивилася на Гебріела.

— Вона назвала ім’я. Міла. Сказала: «Міла знає».

— Що це значить?

— Не знаю.

Гебріел раптом розвернувся до вулиці. Простежив за машиною, яка повільно проїхала повз них, звернула за ріг і зникла з виду.

— Може, поїдеш додому? — сказав він.

— А ти?

— Я скоро приїду.

Він нахилився, поцілував її. Сказав:

— Кохаю тебе, — і вийшов з машини.

Джейн дивилася, як він ішов до власного авто, припаркованого за кілька місць від неї. Побачила, як він зупинився, порпаючись у кишені, наче діставав ключі. Вона достатньо добре знала чоловіка, щоби впізнати напружені плечі, помітити, як він швидко окинув оком стоянку. Вона рідко бачила чоловіка таким враженим і тепер відчувала тривогу, знаючи, що й він не зовсім при собі. Він завів двигун і зачекав, поки вона поїде.

Тільки після того, як Джейн виїхала зі стоянки, Гебріел теж рушив. Проїхав на хвості кілька кварталів. «Дивиться, чи не стежить хтось за мною», — подумала вона. І навіть коли чоловік нарешті поїхав, піймала себе на тому, що зиркає у дзеркало, хоча не бачила причин для когось стежити за собою. Що їй узагалі було відомо? Нічого такого, чого не знав би Мур чи інші з відділу вбивств. Лише спогад про шепіт.

«Міла. Хто така Міла?»

Вона озирнулася на Мурів конверт, який кинула на заднє сидіння. Не хотілося знову розглядати знімки з місця злочину. «Але я мушу подолати цей жах, — подумала Джейн. — Мушу зрозуміти, що сталося в Ешберні».

25

Мора Айлс була по лікті в крові. Гебріел дивився через скляну перегородку передпокою, як вона дістає з черевної порожнини витки кишок і опускає їх до таза. Він не бачив огиди на її обличчі, поки вона розбирала цю гору, — тільки тиху зосередженість науковиці, яка шукає щось незвичне. Нарешті вона віддала таз Йошимі, знову потяглася до скальпеля — і тут побачила Гебріела.

— Мені потрібно ще двадцять хвилин, — сказала Мора. — Можете заходити.

Гебріел вдягнув бахіли й халат, щоб захистити свій одяг, і ввійшов до лабораторії. Хоч як він намагався не дивитися на тіло на столі, воно лежало між ними, і його неможливо було ігнорувати. Жінка з худими, мов у скелета, кінцівками й обвислою шкірою на кістках таза.

— Тривала історія нервової анорексії. Її знайшли вдома мертвою, — відповіла Мора на непоставлене запитання.

— Така молода.

— Двадцять сім років. Парамедики сказали, що в холодильнику був лише качан салату й дієтична «Пепсі». Смерть від голоду в заможному краї.

Вона занурила руки в черевну порожнину, розтинаючи забрюшинний простір. Йошима тим часом перейшов до голови й зробив надріз скальпу. Як завжди, вони працювали майже без слів, знаючи потреби одне одного так добре, що слова здавалися непотрібними.

— Ви хотіли щось мені розповісти? — спитав Гебріел.

Мора завагалася. Вона тримала в руці нирку — чорну драглисту грудку. Вони з Йошимою обмінялися знервованими поглядами. Асистент одразу ввімкнув пилку Страйкера, і гучне вищання майже заглушило відповідь Мори.

— Не тут, — тихо мовила вона. — І не зараз.

Йошима відпиляв кришку черепа.

Мора схилилася, щоб дістати мозок, і радісним, нормальним голосом запитала:

— То як воно — бути татусем?

— Перевершує всі сподівання.

— Зупинилися на Реджині?

— Мама Ріццолі нас умовила.

— Що ж, хороше ім’я. — Мора опустила мозок у формалін. — Сповнене гідності.

— Джейн уже скоротила його до Реджі.

— Тут гідності трохи менше.

Мора зняла рукавички, глянула на Йошиму. Той кивнув.

— Хочу трохи подихати повітрям, — сказала вона. — Зробимо перерву.

Вони зняли халати, і Мора першою вийшла з зали до вантажної зони. Заговорила тільки тоді, коли вони вийшли з будівлі й стали на парковці.

— Вибачте за такі складнощі з розмовою, — мовила вона. — У нас сталося порушення безпеки, тож говорити всередині мені наразі некомфортно.

— Що сталося?

— Уночі, близько третьої, пожежно-рятувальна служба Медфорда привезла тіло з місця аварії. Зазвичай ми замикаємо зовнішні двері приймального відділення і вони телефонують нічному черговому по код доступу. Але вони побачили, що двері вже відімкнуто, і коли ввійшли, у лабораторії горіло світло. Рятувальники повідомили чергового, до будівлі приїхала охорона. Хоч би хто до нас увірвався, він дуже поспішав, бо шухляда столу в моєму кабінеті була висунута.

— У вашому кабінеті?

Мора кивнула.

— І комп’ютер доктора Брістола працював. Він завжди його вимикає, коли йде додому. — Вона помовчала. — На ньому була відкрита документація щодо розтину Джозефа Роука.

— Із кабінетів нічого не зникло?

— Ми нічого не помітили. Але тепер усі трохи побоюємось обговорити важливу інформацію всередині. Хтось побував у наших кабінетах і в лабораторії. І ми не знаємо, що саме вони шукали.

Не дивно, що Мора відмовилася говорити про це по телефону. Навіть врівноважена докторка Айлс була налякана.

— Я не люблю теорій змови, — сказала Мора. — Але подивіться на все те, що сталося. Обидва тіла забрали з нашої юрисдикції. Вашингтон конфіскував балістичні докази. Хто цим керує?

Гебріел подивився на стоянку, над якою мерехтіло від спеки повітря.

— Хтось згори, — сказав він. — Не інакше.

— Тобто нам до них не дістатися.

Він подивився на неї.

— Це не значить, що ми не спробуємо.

Джейн прокинулася в темряві, у вухах досі дзвенів останній відгомін сну. Олена знову шепотіла до неї з-за смертного порога. «Чому ти катуєш мене? Скажи, чого хочеш, Олено. Скажи мені, хто така Міла».

Але шепіт замовк, вона чула лише дихання Гебріела. А тоді, за мить, і обурений плач дочки. Джейн вибралася з ліжка, залишивши чоловіка спати. Вона все одно прокинулася, її досі переслідувало відлуння кошмару.

Дитина виборсалася з ковдри, в яку була сповита, й вимахувала рожевими кулачками, наче підбурюючи матір до бою.

— Реджина, Реджина, — наспівувала Джейн, дістаючи дочку з колиски, і раптом усвідомила, як природно лягає на вуста це ім’я.

Дівчинка насправді народилася Реджиною, просто мати не одразу це зрозуміла, не одразу припинила опиратися тому, що Анджела знала одразу ж. Хоч як неприємно було