read-books.club » Сучасний любовний роман » Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"

107
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дитина від батька мого чоловіка" автора Олександра Багірова. Жанр книги: Сучасний любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 82
Перейти на сторінку:
Розділ 44

- Ні, ні… це неправда, - дурне заперечення.

Мотаю головою, дивлюся на Влада в шаленій надії, що зараз він скаже, що все не так. Льоша живий…

Нехай за ці роки ми й віддалилися, але він завжди займав особливе місце у моєму серці. Ми з ним стільки пройшли, стільки витримали... Льоша рідна людина, ближче за брата... У голові проносяться кадрами спогади, як прощальний фільм... І його більше немає... не можу в це повірити. Не можу прийняти…

- Я пізніше дізнаюся детальніше, що сталося, – глухий голос Влада.

Дізнається... а що це змінить? Його не повернути… Втрата б'є, дуже сильно, вибиває хиткий ґрунт з-під ніг. Спочатку син, тепер Льоша… як пережити…

Я ридаю, мене трясе. Він дивиться на мене дивно, вивчає, ніби намагається в голову пробратися. Але мовчить.

До нас підходить поліцейський. Задає питання. Влад цікавився Льошою, і вони прийшли поговорити з нами. Навіщо приїжджали? Що пов'язує із загиблим... від цього слова, впадаю в істерику.

Поліцейський бере наші контакти та відпускає. З мене толку нуль. Нічого не розумію, надто боляче. У мене ніколи не було сім'ї і Льоша замінив мені всіх. Корю себе, що так мало часу проводила з ним, не писала, не спілкувалася... Скільки всього втрачено...

- Ви знайдете, хто це зробив? - дурне питання ... - За що з ним так?!

Поліцейський неоднозначно киває та йде, зникає у під'їзді. Для них Льоша просто ще один труп.

Дорогу назад не пам'ятаю. Влад щось казав. Запитував. Але слова миттю розчинялися в моєму горі, що накрило мене з головою.

Ми приїхали додому. Він допомагає мені вийти із машини. Хитаюся. Влад бере мене на руки, обвиваю його шию. Втикаюся носом у груди. Його запах заспокоює, дарує почуття захищеності.

- Де ви були? Що трапилося? - Чую десь поруч голос Світлани. Навіть не підводжу голови.

– Олексія вбили, – слова Влада викликають нову хвилю сліз.

- Кого?

- Хлопця, який учора приходив.

- Ілоночко, як же багато він для тебе важив. Навіть чоловіка далеко не кожна жінка так оплакує, - її надто мелодійний і солодкий голос у мене над вухом. Здригаюсь. Ще сильніше притискаюсь до Влада.

- Він був мені як брат, - чомусь намагаюся виправдатися.

- Так ... так, звичайно, - начебто б нічого такого не сказала, а слова як ножем розрізають барабанні перетинки.

– Що за істерика? - Тепер ще й Марк.

А я не можу. Не хочу щось доводити. Мені так погано…

- Допоможи мені ... тиші хочу ... не треба тих запитань, - ледве шепочу. Язик не слухається.

Тільки тепло Влада, тільки поряд із ним. І нікого більше... Вчепилася в його сорочку, так що тканина тріщить.

- Я потім поясню. Їй спокій потрібен, – кидає сухо і несе мене до хати.

Далі знов туман. Ліки. Ліжко. Слова, які не доходять до мозку. І лише його тепло, його силует, обличчя не бачу, все застилають гіркі сльози.

Скільки часу пройшло, я не знаю. Смерть Льоші мене підкосила надто сильно. Немов у мені щось порвалося, пружина тріснула, і я розламалася. Почуття провини повернулося з новою силою. Я втрачаю всіх, хто мені дорогий. Можливо, якби я вчора не поїхала з Владом, цього нічого не сталося б. Мені треба було вислухати його до кінця, ще вчора. Я ж так загрузла у своїх проблемах, що гадки не маю, чим жив Льоша ці роки.

З болючого забуття мене висмикують ледь вловимі дотики.

- Не сумуй, - Дениска стоїть біля мого ліжка і гладить мене по руці.

І стільки ніжності, щирості в цих дотиках, серце тане, стискається від щирих почуттів. Обіймаю маленьке диво, притискаю до себе. Цілую в обидві щоки.

- Дякую, сонечко, - тепер з очей уже течуть сльози радості. Дике бажання ніколи не відпускати малюка.

– Більше не плач, – серйозно так заявляє.

- Сину, йди до себе в кімнату, - на порозі з'являється Світлана. - До Ілони прийшли.

– Хто? – дивлюся на неї здивовано.

– Поліція.

У грудях щось кольнуло. Якесь недобре передчуття.

– А Влад де? - У роті моментально пересихає.

- На роботі, - байдуже пожимає плечима.

- Добре, я зараз підійду.

Вмиваюся холодною водою. Намагаюся хоч трохи привести себе до тями. Переодягаюся. Соромно виходити у халаті. Кидаю погляд на телефон, що лежить на тумбочці. Підкоряючись миттєвому пориву, набираю повідомлення: «Поліція приїхала». Відправляю Владу.

Спускаюсь. Марк стоїть поряд зі Світланою, два поліцейські п'ють чай на дивані.

Мене досить чемно просять проїхати з ними. А далі я не встигаю схаменутися, як опиняюся в поліцейській машині. На всі мої запитання отримую лише усмішки. Тривога розповзається отрутою по крові. Це лише допит! Намагаюся заспокоїти себе. Але щось підказує мені, що все трохи інакше, і куди сумніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 49 50 51 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"