Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

На фуршет ми зібрались в одному з внутрішніх приміщень театру. Я й не здогадувалась, що там, в глибині, стільки простору! Для мене театр був всього лиш сумішшю коридорів, сцен та глядацьких залів, малої і великої, а тепер я поступово усвідомлювала, скільки ж території просто недоступно для пересічного відвідувача!

Зате я могла побачити тут все, що хотіла, переконатись на власному досвіді в тому, наскільки це велика і складна система!

Нічого особливого на імпровізованому столі не виявилось, але за півдня я так зголодніла, що бутерброди здавались мені найсмачнішою стравою на світі.

Свят знов взявся за камеру, і спалахи періодично засліплювали веселих акторів, монтажерів, гримерів та купу інших людей, професії яких я не знала.

Частина з них працювали в нашому театрі, я навіть білетерку побачила. Інші ж приїхали з гастролями. А от актори були тільки з тієї трупи, що виступала сьогодні, нікого місцевого, і вони нагадували сміхотливу зграйку, особливо дівчата, що виконували танцювальні номери.

Руслан знов підійшов до мене. Він навіть не встиг перевдягнутись після виступу і досі ходив у чорній свитці та підперезаних мало не мотузкою широких штанах свого персонажа, ще й з підводкою на очах, аби погляд був виразнішим.

– Ну, як тобі театр? – поцікавився він. – Сподобалась вистава?

– Дуже! – запевнила я його. – Настільки, що я навіть зрозуміла, як можна в нього закохатись так, аби більше ніколи не хотіти звідси йти…

– Задумалась про вступ до театрального?

– Та це якось смішно…

– Анітрохи не смішно, – заперечив хлопець. – А цілком нормально. Мрії повинні здійснюватись…

– Я навіть конкурс не пройду.

– Де, в театральному? За спробу тебе ніхто не покусає, навіть якщо тобі критично треба лише бюджет. Я був впевнений, що мені на режисерському взагалі нічого не світить, але от, як бачиш…

– Але ж зараз ти не режисер, ти актор.

– Ніщо не заважає комбінувати! – вигукнув Руслан. – Я набираюсь досвіду, крім того, допомагаю нашому маленькому лідерові, – він кивнув на режисера, що саме проголошував якийсь пишномовний тост, не помічаючи, що його ніхто не слухає, – і це вже дуже багато мені дає. Мине час, і матиму свої режисерські роботи. Крім того, грати мені теж подобається. Коротше, ми зараз взагалі не про мене, а про тебе! Спробуй! Раптом вийде добре.

Він кинувся до столу, схопив серветку, потім випросив у когось з дівчат олівець для очей і швидко щось записав.

– Ось, тримай, – вручив мені. – Як надумаєш, зателефонуй, я підкажу, як правильно документи подати і зареєструватись на творчий конкурс.

Я зашарілась. На серветці був його номер телефону.

– Це якось неправильно… І ми з тобою взагалі не знайомі.

– Я ж не пропоную тобі прийти на зустріч опівночі і не обіцяю за це всі скарби світу, – хитнув головою Руслан. – Не подумай, ніби я залицяюсь – я ж бачу, що ти з хлопцем. Просто… Раптом вийде? Мрії повинні здійснюватись. Я чисто по-людськи.

– Таке зараз буває рідко, – зазначила я.

– Але ж буває. Допоможу я – допоможуть мені. Тим паче, підказати, як правильно підступитись до нашого вишу – це не нирку віддати, – підморгнув хлопець. – А так, звісно, сама вирішуй.

Розмова припинилась якось сама собою. Я взяла телефон до рук, слухняно перенесла номер до контактів, бо серветка – річ цілком ненадійна, але вже для себе вирішила, що ніколи не дзвонитиму. Взагалі, треба викинути з голови ці порожні дурні мрії. Мама права, я занадто багато фантазую.

Ой, а пропущених від неї… Господи!

Ставало зрозуміло, що мені негайно треба додому. Якщо я не повернусь у найближчі півгодини, мені просто голову відкрутять.

Я знайшла Свята і, червоніючи від сорому, сказала, що мушу бігти.

– Ти лишайся, я таксі візьму…

– Не вигадуй, – він ніжно поцілував мене. – Зараз поїдемо разом. Я все розумію, ти й так чимало затрималась тут з нами. Ходімо? Я тільки з режисером поспілкуюсь, а ти викликай таксі.

Сперечатись я не стала.

Розмова з режисером зайняла всього хвилини дві, хоча я думала, що Свят затримається, і мені доведеться-таки їхати самій. В салоні машини волала музика, і я, вмощуючись з хлопцем поруч на задньому сидінні, порадувалась, що не повинна лишатись з цим водієм один на один. Чоловік виглядав грубуватим, кілька разів, перекрикуючи музику, спробував щось спитати, але зрештою від нас відчепився.

Свят довів мене до під’їзду, дочекався, доки я зайду всередину, а тоді поїхав сам – здається, на тому ж таксі. Мені ж лишалось тільки піднятись на свій поверх і зайти до квартири, і я відчула, як дрібно тремтять ноги. Дідько! Власної матері боюсь.

Ні, це нікуди не годиться. Я ж вільна людина!

Заспокоївши себе цими словами, я нарешті дійшла додому, відчинила двері – і одразу ж напоролась на невдоволений мамин погляд.

– Повернулась нарешті, – промовила вона похмуро. – Заходь, заходь. Нам треба серйозно поговорити.