Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Переповненість кафе-їдальні підтверджує мої найгірші підозри. Не здивуюся, якщо Кулак усім запрошення у Вайбері розіслав.

"Друзі, ми з Алісою спимо разом. А не те що ви подумали! Звичайно ж, ми один одного вбивати не збираємося!"

Він спочатку робить вигляд, що навмисно не збирається на публіку перегравати, але потім його очікувано заносить.

Дякувати богу, я наїлася вчора досхочу, тому що сьогодні гроші, хм, закінчилися. Довелося ж в інший номер переселитися.

Так на навіть кілька днів у номері попереднього рівня в мене не вистачило. Довелося тягнутися в номер, де загальна ванна на поверсі.

Напевно, потім газону, та із виручених грошей із золота доплачу за нормальний номер. Але ще телефон купувати. І притулку "П'єро" потрібен новий набір вакцин на початку липня.

Ще довелося, згораючи від сорому, сказати на ресепшені, що за двері Кулак заплатить. Хоча рахунок же на мені має бути, він же заради мого порятунку ламав. Блін, ні, оплачу сама завтра.

Кулак із незадоволеним виглядом розповідає, як проходить пошук автора записок. Захисник Марат попрацює ретельніше над запискою, що я для них із автівки витягнула, але на все час потрібен. І взагалі це слабкий шлях для розслідування: почерк, бумага тощо.

— Усе впирається в те, що тут камер ніде немає. І автівок небагато, а отже, з них записів не візьмеш.

— Я не розумію, чого він або вони домагаються. Це взагалі злочин практично. Заради чого?

Він чіпко оглядає їдальню і фіксує поглядом вихід. Він часто так робить, коли ми перебуваємо на людях.

— Найімовірніше, тупо про бабло.

— У сенсі, як? — зрозуміти не можу.

— Попросять потім у мене гроші, щоб припинити. Ходова практика. В іншому випадку, я б погодився.

— А чим цей випадок особливий? Через увагу до піару? — не розумію я.

Він закидається кавою. Яку він п'є в неймовірних кількостях, незалежно від часу доби.

— Якщо ти думаєш, що я хоч копійку заплачу тому, хто тебе штовхнув, то на тебе чекає ще купа лайнових відкриттів. Наприклад, що я взагалі здоровим цього письменника записок не залишу.

— Вася, — хитаю головою, розглядаючи свій салат. Треба розтягнути поїдання помідорів, тому що його столична Величність явно вирішила сидіти тут довго.

Він цілує мене, неухильно притискаючись губами до мого рота. І утримується так. Я наче тану, бо він ще п'ятірнею мені по нозі цапає. Коли Кулак концентрує на мені всю свою увагу, я розповзаюся плямою.

Задоволеною, розбурханою і розсіяною плямою.

— Треба-треба, ходити більше не буде, а значить, й штовхати теж.

Я незадоволена таким настроєм, але чого ще чекати? Кулак ніколи не приховував, ким він є.

— Треба, щоб ти з Маратом поговорила завтра. Це довго буде. Напружено, може. Поговориш? Чи ще на день перенести?

— Звичайно! — вигукую я. — Усе добре буде, усе розповім.

Він моїм ентузіазмом не переймається, а потім ще ніс свій пхає до моєї тарілки.

— Що за фігня, ти п'ятнадцять хвилин це їси. Нормального нічого не хочеш?

Можна було б зуби зчепити, але я демонструю майстер-клас із терпіння. Я маю намір повісити на нього рахунок за десерт, тому що від нього не відвалиться, але на цьому — все. Завтра з'являться гроші, і я буду шикувати.

Наше воркування не минає безслідно. Ще б пак! Кулак стілець ближче присуває, а після десерту має нахабство мене навіть у шию цілувати. Дякувати богу, коротко. Є в злій голові хоч крапля розуму.

Консультант Вітя махає мені рукою на прощання — типу нічого особливого, але він так дивиться на нас, що все зрозуміло. Директор церковного хору пронизує мене всезнаючим поглядом. Мовляв, заблукалу душу відшукав.

Після "побачення" Кулаку потрібно перетнутися з Ігнатом, але він обіцяє повернутися до дванадцятої.

Кажу, що чекатиму його в номері.

Він зависає на кілька секунд, а потім видає, що можна справи з Ігнатом і пізніше вирішити.

— Пішли зараз, — і мало не за талію мене тягне.

Теж мені, ділова людина!

— Вася, — викручуюся з хватки, хоч і хочеться погодитися, — мені зараз теж треба попрацювати. Кошторис із ремонту стоїть без змін купу днів. І завтра на нараді ого скільки наздоганяти! І інспекція ще на носі.

Талію не відпускає, але ми хоч на місці стоїмо. Дивлюся на нього, закинувши голову догори, і злетіти взагалі хочеться. Бо — здається, зумію!

Він шлейки моєї сукні поправляє, і мурашки штормовими хвилями докочуються навіть до потилиці. Проводить пальцем по передпліччю, немов пробує наскільки шкіра чутлива. Зовні я не завмираю, але зсередини... все змазаним стоп-кадром застигає, у потузі цей трепетний момент перетворити на нескінченність.

— Гаразд, — гортанно вимовляє Кулак. — Попрацюємо. Через три години прийду.

Але шлейку не відпускає.

— Іди вже, — соплю я.

— Іду.

Затискає шлейку між пальцями. Страх іскрою прострілює мені навіть п'яти. Раптом зірве сукню просто тут. Він піднімає очі, а вони... вони справді несамовиті.

— Вася, — шепочу розгублено.

— Сукня гарна дуже, — шепоче теж.

— Припини.

Барахтаюся тут, у готельному коридорі, як посеред бурану. У погляді його шаленому, і в припливах жару грудинного. Бо є точка в мене над сонячним сплетінням, звідки геометрично ідеальними колами розходиться сигнал лиха, і вона бажає лави.

Лави, що в очах його давно запримітила.

Вона тепер тільки нею й живиться.

— Не припиню, — глухо каже Кулак. — Усе таке гарне.

— Ми в коридорі, — продовжую шепотіти.

— Я знаю. Чекай мене в номері, Алісо. За три години прийду.

— Я знаю.

Цілую в щоку його, а він зап'ястя мої стискає, обидва водночас. І викликає в мене нестриманий хрип-видих, коли тягне частину волосся біля коріння прямо зубами.

— Чекай на мене. З'їм тебе.

— Йди вже, — ледь не мукаю.

Він відпускає мої руки, а я крок назад роблю. І ще один. А біля підніжжя сходів озираюся грайливо, а він там ще стоїть. Потім сходами піднімаюся, як спортсменка!