Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Жаби, при нашому наближенні, самі стрибали подалі. Птахи теж трималися на відстані. А щось більше на очі не траплялося.

— Ось там! Дивись!

Леонідія вказала вперед і трохи лівіше.

— Бачиш, наче буревій острівцем пройшовся. Та й довкола дерева якщо не повалені, то зламані. Впевнена, це потвора чухалася.

Чому ні? Хто б не був творцем тієї тварини, нічого особливого, крім системи травлення, результати якої поки що не перевірені, не придумав. І навіть засоромився б, побачивши лише звичайного бегемота, він же гіпопотам. Про динозаврів, що давно вимерли, навіть згадувати не варто. Ось де справжня крутість була. І без будь-якого чарівництва.

А все тому, що у матінки Природи набагато більше часу на експерименти. Навіть якщо маги живуть неймовірно довго.

Завернули до острівця і невдовзі вийшли на сушу.

Спершу я хотів розкритикувати Лію, мовляв, помилилася. Ніяким лігвищем тут і не пахне. Але вчасно згадав, що й не повинно. А хвилиною пізніше амазонка видала такий радісний крик, що всі птахи в окрузі дружно злетіли в небо. Заглушивши лясканням і шелестом крил другий крик:

— Є! Знайшла!

Я поспішив до неї і зупинився перед величезною купою чогось, найбільше схожого на вапняні «яйця», що залишаються після гасіння вапна у промислових масштабах. У моєї бабусі, в колгоспні роки, через село з таких відходів зробили тимчасове дорожнє покриття. Пам'ятаю, все село кілька років згадувало «незлим тихим словом» раціоналізаторів. У дощ ковтуни все одно розкисали, перетворюючи болото на їдку багнюку. А за сухої погоди, навіть після проїзду легковика, над селом довго висіло біле марево. Одне добре — з того часу у всьому окрузі ніхто навіть не згадує від закислення ґрунту.

— І що це?

Замість відповіді дівчина простягла одну з грудок, уже з надщербленим боком. Але, навіть якби не жовтизна, що проглядала з-під сіро-бурого нальоту, я все одно здогадався б. По вазі… Окатиш, розміром із м'ячик для тенісу — важив, як цегла.

— Твою дивізію… І що, ось це все… — я недовірливо штовхнув солідну купу таких самих «яєць». Приблизно з півметра заввишки і метр в діаметрі. Точніше, спробував. Нога ковзнула поверх, не поворухнувши жодного з них. — Очуміти! Скільки тут їх? Кілька сотень?

— А он там ще одна купа! — радісно посміхаючись, показала мені за спину Лія. — І он там… Здається, свинорил тут давно живе… жив. Ой! І ще одна!

Не менше тонни золота у самородках! І половина з них моя… Хіба таке буває? Я сплю… Ущипніть мене!

— Що ти там бурмочеш? — Дівчина повернулася до мене. І з тривогою зазирнула у вічі. — Може, присядеш?

— Мантру зняття недружнього закляття читаю. На всякий випадок.

— А-а… — полегшено зітхнула амазонка. — Це можна… А я вже злякалася. Знаєш, скільки через блиск золота збожеволіло? Жах…

— Знаю… Можеш не сумніватися. І не лише окремих людей. Цілі країни і народи впадали в шаленство золотої лихоманки... і брели за золотим тільцем, не в змозі ні про що більше думати. Після чого зникали з лиця Землі. Наче й не жили ніколи. Або самі один одного знищивши, або під мечами сильніших сусідів, що зазіхнули на їхнє багатство. Тож не бійся. В мене імунітет. З дитинства привчали до поміркованості та думки, що гроші — це брудна необхідність. Як щоденне відвідування туалету. Мусиш користуватися, але руки варто мити частіше. І чим більша сума — тим вона кривавіша і брудніша. Але навіть подумати не міг, що зможу колись пересвідчитися в цьому аж так буквально.

Я ще раз штовхнув купу.

— Як не крути —  лайно. І жоден філософ не зможе цей факт оскаржити.

— Навіщо так категорично? — несподівано пролунав у нас за спинами чоловічий голос. — Я, наприклад, можу… Хоч і не зараховую себе до філософів…