Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Галантно відсунувши мені стілець і всадовивши мене за стіл, він всідається й сам.

— Розкажи трохи про себе, — раптом видає.

Я трохи гублюся.

— А що саме тебе цікавить?

— Все. Звідки ти, для початку? Брати, сестри є?

Хм, а це вже цікаво. Зазвичай партнери по сексу не цікавляться такими речами, хіба ні? Дідько, я би дорого платила, щоб дізнатися про що він зараз думає. На його обличчі написана щира цікавість.

— Ну гаразд. Я сама з Тернопільщини. Приїхала сюди на навчання та згодом так і залишилась у Львові. Спочатку на останньому курсі я знайшла хорошу роботу і вона мене тримала тут, а пізніше з’явився хлопець, — на цих словах його скули стискаються, а жовна грають. Це було хтозна коли, тому мені трохи дивно спостерігати таку його реакцію. Це можна було б назвати навіть ревністю. Але хіба він може ревнувати? Швидше зазвичай якраз навпаки. Його ревнують, — А далі час минав, а я вже не уявляла свого життя десь не у Львові.

— А сім’я що?

— Батьки з дідусем та бабусею живуть вдома. Братів чи сестер немає, — трохи мовчу, тоді зважуюся і йому поставити ті ж запитання, — А твоя сім’я?

Ледь помітна тінь майнула очима. Що це? Смуток? Біль? Розчарування? Чорт, Бриль! Хотіла б я тебе зчитувати так само легко, як ти мене.

— Батьки розлучилися, коли я був ще підлітком. Батько міняв коханок так часто, що я не встигав запам’ятовувати їхні імена. Мама з молодшим братом після розлучення виїхали в штати, тому я з ними дуже рідко бачився, але ми тримаємо зв’язок з допомогою нету. Благо зараз вже з цим проблем немає. А батько далі живе тут. Я з’їхав з будинку як тільки почав заробляти власні кошти.

У мене очі, мабуть, зараз розміром з п’ять копійок від такої його відвертості. Але мені кортить почути не тільки про сім’ю. Але чи не вважатиме він такі питання..занадто вже особистими?

— Бачу це не все що тебе цікавить. Питай, я сьогодні у доброму гуморі, — його посмішка звалила б мене з ніг, якби я не сиділа.

В черговий раз мене дивує його проникливість. Мабуть мені час починати її побоюватися. На цій думці я посміхаюсь. Чого чого, а страху перед Веремієм у мене немає. Дивно, але якесь внутрішнє чуття просто кричить мені, що йому можна довіряти. Він не образить!

— Що ж, якщо так. То як на рахунок стосунків?

Він хмикає.

— Ти що ж це, думаєш у мене хтось є?

— Я такого не казала. Просто питаю. Хм... А є? — мої щоки горять, та і вся я здається почервоніла до кінчиків пальців на ногах.

Напружуюсь. Чекаю на його відповідь. По очах бачу, що він офігів від мого питання.

— Ні, Злато. Коханки в мене немає. Інших стосунків теж, — тоді, трохи помовчавши додає, — Є ти.

Його уважний погляд повільно темніє. Я ж хіба нервово соваюсь на стільці. Чудова лаконічність, Веремію. Просто чудова. 

Я мега вдячна, що він не сказав того про що, я здогадувалась по його виразу обличчя, він явно хотів сказати. Я б тоді мабуть провалилась від сорому під землю. 

Гаразд. А як оце «є ти» я маю розуміти? Не коханка і не стосунки. Під якусь третю категорію він це приплітає? Зрозуміти б ще під яку..