Читати книгу - "Зелений дім"

мною. Хуліо Реатегі плескає його по плечу: в Ньєві я спробую знайти вам якийсь засіб, буде гірше, якщо ви залишитеся надворі, бо ввечері їх особливо багато, добраніч. Капітан Кірога, підстрибуючи, йде до наметів, його кашель зливається зі сміхом, прокльонами і плачем, які звучать у нічній Уракусі, ніби відгомін вакханалії. Хуліо Реатегі закурює цигарку. Індіанець сидить так само навпроти, дивлячись на нього краєчком ока. Реатегі випускає вгору хмарку диму й зводить очі до неба: на ньому багато зірок, воно схоже на чорнильне море; дим підіймається, розпливається й тане. Біля ніг тріщить вогнище, як старий пес. Уракус ворушиться й повзе геть, відштовхуючись ногами, немовби пливе під водою. Пізніше, коли вогнище вже загасло, чути крики з боку хижки, ні, з боку наметів, і Хуліо Реатегі припускає бігцем, однією рукою притримуючи шолом і на ходу викидаючи недокурок. Не зупиняючись, він вдирається до намету, крики уриваються, рипить ліжко, у темряві чути неспокійне дихання. Хто тут? Це ви, капітане? Дівчинка злякалася, доне Хуліо, а я прийшов подивитися, здається, її перелякав солдат, але я вже дав йому прочуханки. Вони виходять з намету, капітан частує губернатора цигарками, той відмовляється. Я про неї сам потурбуюся, капітане, лягайте краще спати. Капітан входить до сусіднього намету, а Хуліо Реатегі навпомацки вертається до ліжка, сідає на краєчку. Його рука лагідно торкається малого зграбного тіла, гладить голі плечі, жорстке волосся, — я тут, я вже тут, не бійся того грубіяна, той грубіян пішов геть, дуже добре, що ти крикнула, у Санта-Марія де Ньєві ти будеш щасливою, ось побачиш, черниці ставитимуться до тебе дуже добре, будуть про тебе піклуватися, сеньйора Реатегі також дбатиме про тебе. Його рука пестливо гладить волосся, плечі, нарешті тіло дівчинки розслаблюється, і дихання стає спокійним. На галявині далі чутно крики, прокльони, ще брутальніші й брудніші, чути біганину, потім — раптова тиша. Я вже тут, тут, бідне створіннячко, зараз спи, я постережу тебе.

Музика змовкла, брати Леон аплодували, Літума й Дикунка повернулися до бару, Чунга наповнювала склянки, Хосефіно пив сам, без нікого. Серед довколишніх шумів і балачок, під лагідним промінням блакитного, зеленого й бузкового світла механічно кружляли нечисленні пари з сонним виразом облич. Людей в залі було вже небагато, дехто сидів за столиками по кутках; більшість чоловіків та жінок, вся нічна компанія, скупчилися біля бару. Вони галасували й пили пиво, вибухи сміху мулатки Сандри здавалися відчайдушними криками, а якийсь вусатий товстун в окулярах виголошував промову, тримаючи склянку, немов прапор: я брав участь у війні з Еквадором, як рядовий солдат, так, і не можу забути ані голоду, ані вошей, ані геройства наших чоло, ані кліщів нігуа, які залазили під нігті й яких неможливо було звідти виколупати. І раптом на повний голос: хай живе Еквадор! Чоловіки та жінки замовкли, Мавпа лукаво підморгував праворуч і ліворуч, а товстун після кількох секунд розгубленості й отетеріння відіпхнув Хосе, схопив Мавпу за вилоги піджака й трусонув, як ганчірку, — ану, повторіть, якщо ви чоловік. І Мавпа, широко посміхаючись: хай живе Перу! Тепер сміялися всі, Сандра найголосніше, товстун кусав вуса. Хосефіно й Хосе сміялися разом з іншими, а Мавпа поправляв на собі одіж.

— Не терплю, коли насміхаються з патріотизму, друже. — Товстун уже лагідно поплескував Мавпу по плечу. — Виявляється, ви жартували наді мною, дозвольте мені пригостити вас.

— Як я люблю життя! — сказав Хосе. — Заспіваймо гімн.

Усі півколом підступили до стойки бару, вимагаючи ще пива. І так, звеселілі, безтямні, з поглядами, сповненими отупіння, галасуючи до виску, мокрі від поту, вони пили, курили, розмовляли, а якийсь косоокий хлопець з настовбурченим, як щітка, волоссям, обіймав мулатку Сандру, — познайомтеся з моєю нареченою, друже, — і Сандра реготала, показуючи червоні ясна та жовті зуби, трусячись усім тілом. Раптом вона, як пантера, схопила хлопця й пожадливо поцілувала його в губи, а він намагався вирватися з її чорних рук — ну чисто тобі муха в павутині. Непереможні по-змовницькому перезирнулися, схопили косоокого й притисли, не даючи поворухнутись, — бери його, Сандро, ми тобі його даруємо, з’їж його живцем. Вона цілувала хлопця, аж гризла, і якісь немовби конвульсійні веселощі охопили компанію. До них підходили нові пари, навіть музиканти покинули свій куток. Здалеку апатично всміхався Молодий Алехандро, а дон Ансельмо ходив від одного до іншого, збуджено вслухаючись у гамір, — що тут робиться, розкажіть. Сандра відпустила свою здобич. Косоокий, витерши обличчя хустинкою, розмазав по ньому сліди помади й став схожий на блазня. Йому подали склянку пива, він вилив її на себе і був винагороджений оплесками. Раптом Хосефіно почав когось шукати у натовпі. Ставав навшпиньки, нахилявся і врешті, вийшовши з кола, закружляв по всьому залу, перекидаючи стільці. Його постать губилася й танула в задимленому, затхлому повітрі. Потім, бігцем повернувся до бару.

— Я ж правду казала, — безгубим ротом процідила Чунга. — Трусишся, як лялька на ниточці.

— Де вони, Чунгіто? Піднялись нагору?

— А тобі що до того? — Осклілі очі Чунги дивилися на нього, як на комаху. — Хіба ти ревнуєш?

— Він її вб’є, — сказав Хосе, блідий, мов привид, тягнучи Хосефіно за руку. — Летимо.

Пхаючись, вони вирвалися з натовпу; в дверях стояв з простягнутою рукою Мавпа, вказуючи у темряву, в напрямку казарм Грау. Занепокоєні, вони стрімголов бігли між халупами селища, яке здавалося спорожнілим, зовсім покинутим. Хосефіно заточився, впав, підвівся й побіг далі, ноги в нього тремтіли. Селище лишилося позаду. Вітер жбурляв їм в обличчя темні завії піску, і треба було бігти з заплющеними очима, стримуючи віддих, щоб не розірвало груди.

— Це ви винні, чорт забирай! — вив Хосефіно. — Не встерегли! — І через якусь мить: — Та де ж вони поділися! — Але з темряви, між землею й зірками, перед ними вже вималювалася мстива важка постать.

— Я тут, сучий сину, зраднику, падлюко.

— Мавпо, — крикнув Хосефіно. — Хосе!

Але брати Леон також кинулися на нього й так само, як Літума, лупцювали його кулаками, ногами, головами. Вони збили Хосефіно з ніг, — довкола все було темне, зрадливе, — а коли він пробував підвестись, ухилитися від цього шквалу ударів, його знову валив на землю копняк або згинав навпіл удар кулака, чиясь рука хапала за волосся, змушуючи підставляти голову під удари та під зливу піску, який забивав йому ніс, рот, вуха. Потім вони трохи отямилися, й були схожі тепер на стомлену зграю собак, які, рикаючи, кружляли довкола ще теплого розтерзаного звіра, обнюхували його й знехотя кусали.

— Він ворушиться, — сказав Літума. — Будь чоловіком, Хосефіно, я хочу на тебе подивитися, встань!