Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

– Боронь Боже! Це один із тих, хто творить Божу волю. Більше нічого я сказати не можу. Хто я такий, щоб проникнути у Божі замиcли? Повір мені, облиш, прийде час - зрозумієш, а ні, і то ліпше. Цей Топтун, як ти його називаєш, і так вам багато чим допоміг, а то невідомо, чим би це закінчилося.

– Хто це він? - скроні лейтенанта налилися кров’ю і пульсували двома великими п’явками. Він відчув, як кров підганяється у голову.

– Напівангел і напівчоловік. Ви нічого не вдієте. Тільки мороки на голову накличете, - сказав чолов’яга і надпив з горлечка горілки. - Він витягує на світ демонів, щоб знищити.

– Ти нахаба, - сказав напарник.

– Я відповідаю, що мене запитують, і відповідаю те, що мені дозволено.

– Водку постав, - не вгавав напарник. І раптом добродушно за-сміявся.

– Чомусь я тобі вірю, - тихо сказав лейтенант. - Мені страшно, моторошно, соромно і ще не знати як, але я тобі вірю.

– Атож, - сказав Риба. - Перепитай ще карлика. Він все збрехав. Більше я нічого говорити не буду. Відвезіть мене у нову домівку.

– Давай. Відвези його додому. Адреса у чергового, а я побалакаю з цим уродом Цапою, - лейтенант враз обм’як, наче вирішив якусь важку справу. - Слухай, може, це він усе зробив? Га?

– Це все зробили люди. Що у нас за дурна манера перекидати на плечі когось те, що ми самі зробили? А дівчину не лишай... - сказав Риба і вийшов.

Цапа шпарко заскочив на стільця, звісивши свої куці з непомірними стопами ноги. Обличчя як у дорослого, з чорними круглими очима і гачкуватим носом. Такими, напевне, бувають середньовічні демони на малюнках, - подумав лейтенант. Він втомлено пошукав по кишенях, але не знайшов ані чупа-чупса, ані сигарет. Пошукав на столі, але нічого не знайшов. Цапа здогадався і простягнув пачку "Кемела". Лейтенант проігнорував його пропозицію. Цапа зробив незадоволене обличчя. Закурив і відвернувся від лейтенанта. Одне вухо у нього було ліловим.

– Ну, Цапа, розповідай, що було насправді, не треба втирати. Якщо не розкажеш все, то запроторю на довічне. При моєму нинішньому положенні - я можу, - лейтенант відібрав у нього пачку, витягнув сигарету і закурив. - Реквізується. Ну, Цапа, я слухаю. За що ж ти ухайдохав синаша майора, колишнього міністра?

– Начальник, для чого мені ще щось на себе брати, коли я взяв предостатньо?

– А для того, що я тебе не по вухах буду різати лінійкою, Цапа. А просто я тобі нагадаю, що у тебе вісімнадцятилітній син. Дружина, яку ти дуже любив і за котрою тюрма давно плаче. А сину у мене знайдеться що накинути. Зрозумів, блядський гном, - прошипів лейтенант, витягуючи сигарету і закурюючи перед самим обличчям Цапи.

Цапа закрутився на стільці. Попросив сигарету, але лейтенант продовжував чекати, і він махнув рукою. Мовляв, різниці немає ніякої.

– Ну, тоді слухай... Розвішаю тобі на вуха. Але я не втираю. Не думай...

Але Цапа і не думав говорити. Його очі переливалися двома вуглинками з хитрою і злобною іскоркою. Лейтенант витягнув пістолет і бабахнув у нього під вухом. Цапа з вереском звалився, задригав ногами. Лейтенант підвівся, розвернув голову і гагакнув над другим.

– Побійся Бога, начальник!

– Я не на сповіді, а ти не піп, - лейтенант закурив сигарету. Зайшов напарник, допив горілку, високо закинувши голову.

– Ну, і що ти про це думаєш? - спитав він.

– Про що саме? - лейтенант ухопив за шкірку Цапу.

– Про Рибу.

– Я йому вірю. Принаймні зараз. І що ця сволота тебе надула, теж правда. Але це я тобі без Риби скажу. У нас є лопата?

– Ні. Але можна купити, - відповів напарник. - Ти хочеш його убити.

– Ні. Сам здохне. Я його закопаю. Живим, - лейтенант, не дивля-чись, заламав руки карлику і начепив кайданки.

– Ти шо, бля, удумав, ішак пітний. Ти шо удумав! - з карликом трапилася істерика, він верещав, дригав ногами, плювався, кусався.

– А мені Риба з голови не йде. Він мені сказав, що я проживу довго і стану багатим, - сказав напарник, натягуючи мішок на голову Цапі.

– Варто задуматися. Нас останнім часом так і тягне у всі тяжкі, - лейтенант садонув карлика під зад ногою.

– Колись це стане легендою, - замріяно сказав напарник.

І тут з тонким ріжучим болем лейтенант подумав про Іву. І йому знову захотілося плакати.

– Тягни цю падаль. А то я тут прикінчу його. Треба було заклеїти рота скотчем.

– Нічого, чим більше кричатиме, тим краще. Тим легше йому буде покидати цю скорботну юдоль, - сказав лейтенант і копнув карлика. Цапа вискнув і затих.

– Благаю...

Лейтенант закурив. Пустив на мішковину купку синього диму.

– Я передумав. Ти поїдеш у Гідропарк. А я навідаюся до його дружини і сина, - сказав напарник.

Цапа зайнявся голосінням. Здавалося, верещить не один чоловік, а цілий хор з десятками голосів.

– Чого кричиш? - запитав лейтенант. - Хочеш щось розказати? Умничка. Тільки начистоту. Отримаєш десятку і котись...

Напарник видавлював біля запітнілого, в облущеній рамі дзеркала прищі. Лейтенант увімкнув магнітофон і почав нудно слухати, наче наперед знаючи всю розповідь і тому нічому не дивуючись.

Над містом райдужними драконами летіли салюти. Лейтенант сидів на пагорбі, а на вулиці стояв вологий і холодний травень, і він думав про те, як швидко минули зима, весна. Скоро літо, затяжне і порожнє в цьому місті. Ще він думав: майор нічого не знав. Створивши навколо себе цілий содом, він ні про що не здогадувався. Хоча все банально, його притон міг би проіснувати багато років, доки у майора не повід-сихало причандалля. Аби не Руслан. Зараз так думав лейтенант, і ніяка сила не могла його переконати, що могло