Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Диводар почав обходити кам’яницю. Сходи, змуровані з грубезних гранітних брил, вели до дверей, окутих бронзою. В щілини віконниць видно було похмурі бойові вежі, покручену гірську дорогу, хащі предковічного лісу в долинах і на схилах, а подекуди поміж скелями поблискувала течія чималенької порожистої річки. Інколи на дорозі з’являлися вершники у вовняних накидках, з бронзовими шоломами на головах. Вони з гуркотом проскакували дерев’яний міст, прямуючи до укріплених веж. Зійшло сонце, весело заіскрилася вода в потоці, на протилежному березі шалено загукала дітвора, завівши якесь грище.

Горипал дошкутильгав до віконниці, довго дивився вниз, чоло в нього болісно морщилося, руки безсило звисали донизу.

— Навіщо нам зберегли життя, батьку? — обізвався нарешті юнак. — Чому не вбили?

— О, це просто збагнути, — відповів Горипал. — Без користі володарі нічого не діють. Гадають, що ми піддані чи діти якогось короля або князя, певно, вимагатимуть викуп. А дізнаються, що марна сподіванка на викуп, одразу кинуть на харч шакалам, будь певен!..

Сонце підбилося вже досить високо, як за ними прийшли два вої з списами. Жестом наказали виходити. Обличчя в них були байдужі, замкнуті, між густими бородами та кошлатим волоссям виділялися тільки колючі чорні очі.

Спустившись крутими кам’яними сходами на просторий майдан, полонені зайшли до високої зали, заставленої розмаїтими кам’яними бовванами. Посередині того помешкання у заглибині горів вогонь, а поруч, на золотому престолі, сидів повелитель, це видно було по всьому: обабіч стояла варта, радники, біля ніг володаря бавилися два хлопчики, подібні один на одного, як дві краплі води, — певно, то були близнюки, діти повелителя. Той, хто сидів на престолі, похмуро й трохи іронічно оглянув закривавлених воїв.

— Хто ви?

— Вільні лицарі, — з гідністю відповів Горипал. — Сини Хортицької твердині. Либонь, чув про таку?

Варта володаря заколихалася, мов чагарі під вітром, на суворих лицях зазміїлися усмішки, сам правитель хрипко зареготав, згрібши в широку долоню чорно-сиву бороду.

— Вільні лицарі? Ха-ха-ха! Де ж ваша воля?

— І орел може вмерти в полоні, — гостро одказав йому Горипал, — проте він не стане домашнім псом!

Володар спалахнув гнівом, але стримався, лише брови його хмарами нависли над очима, напоєними жорстокістю.

— Ти мужній, визнаю. І твій молодий супутник достойний бути в моїй дружині. Я сам бачив бій, хвалю! Ваш володар може пишатися такими воями. Звідки ви, хто, чиї діти? Я візьму викуп за вас, певен, що батько не відмовиться дати найбільший скарб за таких звитяжців. Я чекаю, говоріть…

Горипал сумовито осміхнувся, оглянув свою розідрану сорочку, розрубані мечем шкіряні ногавиці, зітхнув, розвівши руками.

— Я вже тобі сказав: ми — діти Хортицької твердині, де нема ні володарів, ні рабів. Все наше багатство — з нами, о володарю цих країв! Панцир твої вої, певно, забрали від нас вночі, мечі лишилися на полі герцю. А володаря земного ми не маємо, наш повелитель — сонцеликий Яр-Див! Ось він — сяє у вікні. То найбільший скарб світу, ти теж користуєшся з нього!..

Аж заніміли радники й чатові, слухаючи ту нечувану мову. Та повелитель — на диво! — не розгнівався, лише обличчя в нього посіріло та глибоко в очах зажевріло багаття прихованого шалу.

— Любо мені слухати мудрі слова, — хитнув густою бородою володар. — Що ж, хай буде так. Вірю тобі. Такі вої хіба можуть промовляти брехливі речі? Тим краще. Не маючи володаря земного, ви не зв’язані словом, присягою, вірою, скарбом. Станьте моїми вірними дружинниками. Допоможете мені навіки утвердити волю мою поміж чужими племенами. Чи збагнули? Дарую вам волю і ласку — бути воями славетного війська!

Перезирнулися Горипал з Диводаром, і зрозумів юнак, що останні стежки до волі й життя за якусь мить буде одрізано. Проте який у них був вибір? Лише одна-єдина відповідь. Глянувши на ясний промінь сонця, що падав з високої віконниці, старий лицар сказав:

— О чужий володарю, хіба волю ти нам жадаєш подарувати? Така воля, така ласка — ганьба для вільного лицаря! Птахові місце або в дивоколі поміж хмарами, або в могилі. Клітка — навіть найкоштовніша — осоружна птахові. Лише правдиву волю я прийму. А втім, навіть це ти безсилий подарувати, бо сам хіба маєш волю? Ти — раб і полонений свого царства, війська, землі і багатства, награбованого в походах. Куди тобі подітись від того? А я — вільний, і навіть смерть — лише останній дарунок волі для мене. Ти збагнув, о чужий володарю?

Заричав від пекельного гніву повелитель, скочив з трону, схопившись за держак меча. Та великим зусиллям стишившись, важко насупився і довго думав про щось, дивлячись під ноги. Затамувавши подих, чекала варта, збентежено завмерли біля престолу близнята, злякано позираючи на обшарпаних чужинців.

— Гаразд, — зрештою хрипко озвався володар, і зморшки розгладилися на його темному чолі. — Ви вільні, визнаю! Хто не злякався сили, той зберіг нескорений дух. Проте ствердіть свою волю мудрістю й мужністю. Приготую для вас випробування. Витримаєте його достойно — йдіть, куди забажаєте, мої дружинники вас пальцем не зачеплять. Чи згода?

— Згода, — помовчавши, одвітив Горипал і довго дивився в очі повелителю, але той зустрів погляд лицаря спокійно й трохи усміхнено-іронічно. — Вірю твоєму слову. Показуй, що маємо робити.

Полонених привели вузькими напівтемними переходами до кам’янистої площини, оточеної звідусюд мурованими стінами, на яких стояли вартові з луками і списами. Вгорі синіло блакитне склепіння дивокола, перед ними тьм’яно поблискували стрільчаті двері, окуті химерним металевим узором. Вгорі з’явилася постать володаря, цікаві личка близнюків виглядали з-за його спини.

— Йдіть по одному, — звелів володар, — і хай ваш Яр-Див спробує оберегти вас!

— Синку, не бійся! — мовив Горипал, обнімаючи юнака. — Коли що — жду тебе в сонячнім краю!

Лицар зник у вузькому отворі, двері глухо гримнули, ніби чавкнула велетенська паща. Хлопець з острахом чекав, що ж буде далі, і знемагав від таємниці. Не смерть страшна, не бій, не катування, не муки, а невідомість, що очікує людину в майбутті.