Читати книгу - "Із медом полин"

– А ти хіба доросла вже, Оленко? – здивувалася Марійка.

– Не доросла, але вже й не маленька, – знітилася дівчинка. – Мамо, позавчора, тогово-но, коли падала зірка, я задумала побачити тата. Ну, щоб хоч приснився. Я ж його майже не пам’ятаю… Тільки те, як на руках до церкви мене носив… І постійно всміхався, – і собі звела губи в усміх, притулилася до мами. – І, знаєте, сьогодні він, тогово-но, явився мені, – прошепотіла Оленка.

– Коли? Як? – здивувалася Марійка, присіла з малою на дерев’яному порозі.

– Мені здається, що він і тепер нас бачить, – провадила мала, позираючи в чисте небо, що скидалося на ставок з уранішньою, не скаламученою ще водою.

– Може, тогово-но, може, й бачить, – сумно відповіла Марійка.

– Бо сьогодні він дивився на мене з неба! – дівчинка не відривала очей од висі.

– Що ти таке кажеш? – і справді неабияк здивувалася Марійка.

– Ну… Коли ми стояли на вулиці, коли батюшка святив паски, мені, тогово-но, так туманно в очах стало й дуже захотілося спати. Але я не спала, мам, ви ж самі бачили! Отоді я підвела голову й у небі вбачила татка. Він був радісний, гарно зачесаний і всміхався… Ну, ото геть такий, як, тогово-но, на портреті вашому весільному! І він мені сказав навіть: «Ти, Оленко, найкраща за всіх! Ще трохи – й про це всі знатимуть!» Отаке він мені сказав. І розтанув, як хмара… А я йому нічого не відповіла, – зморщила носа.

Марійка сторопіла й не змогла на те нічого сказати. Припустила, що Василь таки наснився змореній од недоспаної ночі доньці. Мовила тільки:

– Чого ми сидимо надворі, ходімо до хати, Оленко, будемо снідати…

…Марійка була злегка й окрилилася. Стала подеколи вбиратися у світлішу вдяганку, частіше всміхалася. Вона ж тепер заміжня, то має, як не собі, то бодай чоловікові радість дарувати…

Одразу після одруження й вінчання мати з бабусею Оленою перебралися жити в стару хату, що в сусідстві з Крадунишиною, а молодим дали волю самим вити сімейне кубельце.

– Марійко, а чого коло нашої хати квітки не цвітуть? Насадімо всяких, щоб од весни й до зими красувалися під вікнами! – запропонував Василь уже за кілька днів після того, як стали вони вдвох господарювати.

– Гаразд, – тільки й мовила сором’язлива дружина, знизуючи худими плечима.

– То, може, підеш до сусідки якої чи подружки, попросиш насіння чи цибулин багаторічних? – правив далі чоловік.

– Піду, – погодилася Марійка і хутко попрошкувала до господи Дарини Яворівської, бо в неї такі вже розмаїті та високі жоржини розкошували – аж до самісіньких віконних кватирок!

Згодом і Марійка очепурила хатні вікна цими кольористими чічками,[62] а ще півоніями, перед якими висіяла рядочки яскравих чорнобривців.

– Марійко, о Марійко, а хочеш, я зладнаю дерев’яні ящички – сідала для курей. Чого вони мають отамо в картоплинні чи в сіні гніздитися?! – знову запропонував заповзятий Василь.

– Гаразд, – повторила Марійка, даруючи чоловікові щиру півусмішку.

І поспішила до хати готувати його улюблені вареники з полуницями.

Добре їм зажилося. Усю господарку Василь узяв на свої широкі плечі, усе в його руках кипіло, все його мо-ці й заповзятості підкорялося… А Марійка, яка змалку слухала порад-наказів бабусь, матері, батька і, не сперечаючись, їх виконувала (жила так, наче пливла в човні, однак не веслувала, бо було те кому за неї робити), і нині почувалася комфортно. Умів чоловік орудувати нею. А коли сам брався до якоїсь роботи, то неодмінно з дружиною радився.

За Василем Марійка спочивала душею, відчуваючи себе захищеною. Так, наче була вона принадною цукеркою з помадною начинкою, вкритою шоколадною глазур’ю, а не обгорткою. Тому й вабила людське око понадміру. А от заповзятий чоловік подбав про кріпкий для неї захист. Марійці не було боязко, що хтось легко вдереться в її душу, прикрощів заподіє…

– Васю, а чому, вінчаючись, ми одне одному персні надівали? Чому не я собі, а ти собі? – якось пізно ввечері, лежачи під теплою периною, Марійка спитала чоловіка.

– То, Марійко, не персні, то наші обручки, – відповів Василь. – Твоя – сонце, моя – місяць. Такий собі знак вічності нашого союзу…

– То, виходить, ти ніч, а я день? – серйозно спитала Марійка.

– Виходить, що так, – відповів Василь. – Без дня не може бути й ночі, – обійняв.

…Оленку хрестили в день її ангела, третього червня. Батюшку запросили додому, то був третій день Петрівки.

– А як закінчиться піст, то на Петра і Павла, дванадцятого липня, якщо це буде не пісна середа чи п’ятниця, покличемо родину, сусідів, друзів на одвідки,[63] – провадив новоспечений таточко.

– То, може, тогово-но, після Петра в неділю?! – долучилася до планів Марійка.

– О, так буде добре! – підтримав дружину Василь, який одружившись іще більше старався жити, як велить Євангеліє.

– Людина без Бога – що тварина! – сказав якось дружині. – У колонії отець Роман роз’яснював нам, навіщо людині хрещення, вінчання, ангел-хранитель… У нас були хлопці, які після хрещення так змінювалися! А батюшка не дивувався, лише казав, що стати християнином означає переродитися в нову людину… А ми змалечку роститимемо нашу донечку християнкою, – хвацько підкинув доньку міцними руками.

Марійка в такі миті раділа й усе поспішала за бравим чоловіком, який сягнистими кроками прошкував з дому до храму.

– Хтозна, може, й наша дівчинка виросте така вірна Богові, як свята Олена? Недаремно ж ми її так назвали, – підморгував дружині, коли споминав матір римського імператора Костянтина – Олену. Василь вірив, що охрещена на честь святої Олени донька матиме небесну покровительку й намагатиметься бути подібною до неї.

А якось…

– Ото готуєшся все життя, а час відповідати настає зненацька, – ні з того ні з сього мовив Василь.

– Василю, може,