Читати книгу - "Із медом полин"

Отаку мала віру Валина мати.

А ще Валька любила дивитися, як бабуся перевіряла, чи спеклася паска. Брала тоненьку трісочку, встромляла в хлібець і витягала. Якщо тріска суха – паска готова, якщо з тістом на кінчику – хай допікається.

Валька захоплювалася бабиними вправними руками, і кортіло їй теж навчитися все так робити. Вона не хотіла належати до тих сучасних господинь, які не переймають од своїх бабусь таких важливих і самобутніх навичок! А ще їй до кольок у грудях жаль було тих, хто зроду не чув духмяних пахощів, що линуть із чудодійної печі – з цього символу рідного вогнища, неперервності роду, світлого босоногого дитинства… Хоч як добре жилося Вальці в місті, але вона ніколи не забувала найкращих років, проведених на зеленій мураві, з дивовижними ранками, які день при дні всміхалися до неї полум’ям, що перлилося в печі. І теплими вечорами, що досі потріскують у вухах грубкою, розтопленою скіпками. Той вогонь тепла й затишку створювала заповзятими руками баба Дарина. Чи не тому він був такий лагідний, як і її долоні…

Про те, чому пахучі великодні хлібці звуться паскою, Валька теж у баби Дарини розпитала. З’ясувалося, що так цей особливий хліб, що його пекли саме на Пасху, назвали ще перші християни. Вони вбачали в ньому символ воскресіння й вічного життя. Пекли паску лише з пшеничного борошна. Як із малої зернинки виростає великий колосок, так душі праведників по смерті досягають райської насолоди. Ось чому паска має солодкуватий смак.

Валька рештки свяченого не викидала, бо так навчила її баба Дарина, яка засохлі шматки чи то паски, чи яєць віддавала курям, але ніколи – свиням. «Не годиться святого цим нечепурам поїдати», – казала.

Узагалі хліб вона дуже шанувала. Завше після полуднування згрібала крихти зі столу собі в жменю – й шусть у рот, наче насіння в розпашілу землю. Примовляла: «З’їдаю крошки, щоб дітки родилися хорошкі…» Валька й собі крихт зі столу в смітник не викидала – несла на балкон, розсипала на поруччі, куди згодом зліталися зграї голубів…

– Ну що, а тепер спати? – мовила Валька до сімейства, яке од задоволення й ситості гладило свої животи, скидаючись на котів, що після тривалої нічки поласували вранішнім коров’ячим молоком.

– Атож! – відповів дружині Арсен. – Такого солодкого сну, як після всеношної, ніколи не буває! – потягся.

– Тоді ходімо, перевіримо на смак і сьогоднішнє спання, – мовила Валька й швидко зібрала зі столу брудні тарілки. Страви ж накрила газетою. Розуміла, що ставити їх у холодильник – справа марна. За годину-другу до бабиної хати наїде повнісінько гостей, що гніздитимуться до столу попоїсти її смаколиків…

Валя вклала Максимка, а сама лягла коло Арсена, що з насолодою ковтав свіже вранішнє повітря. Тільки-но примостилася поруч, як чоловік засопів іще солодше. Почула, що до хати зайшла баба Дарина: подоївши корову й одігнавши її до череди, і собі прийшла перепочити.

Тим часом Вальці не спалося: вона досі не могла забути очей Тетяниного сина. Запримітивши смоляні намистинки Богданка, вельми здивувалася, бо і в куми, і в кума вони були однаково блідо-сірими. Згадала дзвінок від подруги, коли та заговорила про штучне запліднення; про те, що нічого з того не вийшло. А тоді подумала, що, може, Тетяна направду потайки від усіх усиновила маля, про що так заповзято галайкотіли сільські всезнайки?… Але ж у селі бачили, як молода Шолудиха всі дев’ять місяців виношувала дитину. До того ж відомо було, що Дмитро про всиновлення й чути не хотів.

«Хтозна, може, з часом і зміниться колір хлопчикових очей?» – подумалося Вальці.

Вона згадала, як народила Максимка й собі дивувалася, звідки в сина блакитні, неначе волошки, очі. Бо в неї – карі, в чоловіка – темно-зелені. Але медсестра швидко роз’яснила недосвідченій матусі, що в усіх немовлят очі спершу блакитні або сіро-блакитні, а забарвлюватися почнуть хіба за кілька тижнів. Так і сталося. Не минуло й двох десятків днів, як Максимкові оченята стали схожі на Арсенові.

«Але ж Тетяниному Богданку не кілька тижнів», – задумалася й притьмом поринула в часи власного новоспеченого материнства. Тоді Валя була геть непідготована, їй бракувало знань про пологи та немовлят. Проте минуло всього кілька тижнів – і всі переконалися: дитині, що комизилася й безнастанно кричала, вона дає раду ліпше за всіх.

– Нічого, – заспокоювала Вальку баба Дарина. – Як малим пустий та вередливий – виросте спокійний та слухняний.

У всьому вміла віднайти хороше стара Яворівська.

Та чи похвалила б вона свою улюбленицю-внуку, якби знала її правду? Бо хоч усі довкола й захоплювалися Валькою, проте й вона мала у своїй душі дещо потаємне. Таке, чого не знав ніхто, що берегла й не виказувала, боячись осуду. А Валька звикла хіба до похвальби.

– Уже й зірок не небі не видно, мамусю, – мовила до Марійки донька вже тоді, як машина хрещених Арсена та Вальки сховалася в павутинні вранішніх пасхальних сутінків. – Дивіться-дивіться, онде падає якась! – тицьнула вгору вказівним пальцем.

Але Марійка не радила доньці загадувати бажання. Бо не раз переконувалася: безсила та зірка, що падає над їхньою приреченою хатою.

– Мамо, я вам не казала, а, тогово-но, позавчора ввечері, коли падала зірка, я таки загадала одне бажання, – тихо мовила дівчинка, точнісінько копіюючи материну говірку.

– Твій тато, тогово-но, не вірив, що зорі можуть здійснювати бажання, – відповіла на те Марійка, відчиняючи хвіртку дерев’яного паркана.

– Ви мені вже казали про це, – хутко загомоніла мала. – Я знаю: татко вважав, що зірки – то велетенські небесні тіла, а не душі померлих, які прожили на землі праведне життя. Неправда й те, що скільки на небі зірок, стільки на землі людей; що коли померла людина – впала зірка…

– Еге ж.

– Просто… тогово-но, хоч я знаю, що зірки – то дитячі забавки…