Читати книгу - "Горохове чудо"

— Гуси-гуси, додому! — гукаю і лякаюся.

— А цьо? — байдуже. І згинається, щипле траву —і пасеться.

— Вовк за горою!

— А цьо він хоче?

— Вас з’їсти!.. Сірі, білі, волохаті, втікайте до хати!

Сплеск у долоні, а вона дріботить до дивана, до того, що навпроти. Гиць — і перекинулася. Мить — і вже знову пасеться за шторою, під балконом.

Впіймати її не можна.

— Вовче, не їж, братику… — і наче в’юн. — А тепер ти будь гусьми, а я вовком.

Але вовком їй довго не хочеться бути, вовкові треба сидіти і чатувати.

У кімнаті курява. Гуде долівка, і деренчить сервант.

— Когут каже: вовки ідуть! Вівці кажуть: де, де?..

Вона ховається, а я її шукаю. Хряпають двері ванної, кухні, а кімнатні як живі. Стіл підплигує, крісла підскакують. Ніщо не може встояти на місці. І в тій штовханині з дверима, з меблями тільки ярий блиск зіниць. Її очима дивиться кожний закуток, кожен закапелок. її ніжками ходять крісла. А рук не видно, руки миготять. То вона присідає, згортається вся в клубочок, як їжачок, то навпаки, встає, мчить стрілою, не дивлячись під ноги, ні перед себе.

Я перекинувся на килимку. Вона мене впіймала. Сідає на груди, душить, лоскоче.

Падає знесилено і вона. Язичок висолопився — відсапується.

І знову мені на груди.

— От, якби нам… — і не доказує, тягне, наче довгу золоту нитку.

— Що якби нам?

Вона набирає багато-багато повітря, супиться, її довгі вії загинаються, очі дивляться кудись поза стінами.

— Ох…

Те її «ох» таке глибоке, що в ньому можна втопитися. Воно вимовлене з таким великим сумом, ніби зболіло.

— Чого тобі тяжко?

Мовчить, уся принишкла. Чубчик настовбурчився, руки опустилися, плечики схнябились. Поволеньки заперечливо хитає головою, що не втомилася, і дивиться далеко-далеко, щось шукаючи.

— Знаєш, якби мені…

Я не перебиваю, очікую.

— Знаєш, знаєш, якби мені дудочку! — і бах обличчям у мої груда. А грудям тепло-тепло. І вже ніби не вона, саме її тепло каже далі:

— Я б думала, я б заграла…

— Ти хочеш Шугаєвої дудочки?

— Ага.

— І що б ти думала, що б заграла?

— Я б заграла, щоб було сонце.

— А ще?

— Щоб була мама.

— А ще?

— І щоб у нас була велика-велика хата! — вона розкидає руки, розкидає їх, як може, широко.

А я дивлюся на неї і дивуюся: чую запах смереки — зелену тугу. І пахнуть таємницею далекі гори. Високі й зелені, вони прихилили зелені обрії, розсувається біляста негура, падає у провалля. І ми під самісіньким небом — над зеленим світом, над усіма полями, над усіма містами, над усіма ріками. Ми так високо, що нам навіть видно зелене море, яке спить при березі, а днює десь далеко-далеко. Нам дуже добре. Ми щось знаємо, знаємо стежку до Шугаєвої сопілки. Круто в’ється та стежка.

— Ти зроби її мені… дудочку, — каже Воксанка і тулить свої руки до малих грудей. Прищулилася, ніби чує, як та дудочка грає.— Сопілочку-денцівочку. Ти ж тато!

У моїй голові вистукують думки: якби калина, я б тобі зробив, як робили ми колись собі на пасовиську. Але гаятися не можна, треба робити. Набридло малій грати на пальцях.

— Давай пошукаємо паличку.

— Яку?

— Будь-яку, аби паличка.

Воксанка не знає, яку паличку і нащо вона, але зривається з місця. Ми починаємо шукати скрізь: під столом, під шафою, під диванами. Ні там, ні на нашій кухні паличка не виросла. В коридорі, з-під секретера, повзаючи на чотирьох, витягуємо стару лопатку, про яку думали, що загубилася.

— Є? — питається.

— Є! — відказую. Беру ножа, відрізую держальце. Воксанчині руки так і просяться, щоб потримати його.

— На тобі паличку. Помий її.

— З милом?

Ми миємо паличку милом, аж поки вона не стає зовсім біла.

Тоді я беру олівця і буцім випікаю ним рядочок значків-голосників. І коли все готове, тулю паличку до уст, перебираю пальцями:

— Ду-ду-ду-ду… ду-ду-ду… — і примружую очі, і хитаю головою, і притоптую.

— Я! Дай я! — вона вихоплює з моїх рук оту дудочку, швиденько вмощується на своєму стільчику, колись синьому, а зараз облізлому.

— Ду-ду-ду-ду… — її повіки солодко злипаються, біла голова хитається, як на вітрі, а ніжка відбиває такт.

Що їй сниться? Що їй бачиться?

— Ти граєш, а я бачу красу…

— Со?

— Красу.

— Яка вона?

І я мушу їй казати.

— Десь біля самого синього моря жила собі князівна-полівна. Мала вона криницю з живою водою, а коло тієї криниці росла вишенька. Сини в тієї князівни-полівни були лицарями. Але щось таке їм поробилося, що вони нічого так не любили, як сваритися між собою. Часто доходило й до бійок. Було поб’ються, а потім їм стане соромно, посходяться і чуби собі рвуть.

Не один цар-зазіхайло, прочувши про криницю з живою водою та про вишеньку, точив свої зуби, щоб собі те все привласнити. Отож треба було добре боронитися. Не раз доводилося накладати головами, не раз круки[17] випивали козацькі очі, а дощі мили білі кістки.

Дізнався про таке добро і цар Лютий. Зібрав своїх генералів і каже:

— Піду я війною на князівну-полівну.

Генерали послухали, посхиляли голови і відказують:

— Хоч ти і Лютий, але князівни-полівни не подужаєш.

А цар як зарепетує, очима