Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

Та з повсякденного одягу, як я міг судити, він мав лиш один отой костюм. І одну пару взуття — добротні англійські черевики темно-вишневого кольору, незмінно начищені до блиску. На манжетах його твідових штанів красувалися вишукані велосипедні защіпки, на вигляд із справжнього срібла, достоту ювелірні вироби з якогось фешенебельного магазину в Біверлі-Хіллз. Зуби його завжди були такі сліпучо-білі, що скидалися на штучні. І коли він проїжджав мимо, на тебе віяло духом бойового німецького генерала, готового першу-ліпшу мить з'явитися перед очі самого Гітлера.

Ще частіше я бачив його недільними надвечір'ями на помості в Санта-Моніці, над пляжем культуристів, виповненим опуклими м'язами й чоловічим сміхом. Не злазячи з велосипеда, Гопвуд подовгу стояв нерухомо, наче якийсь командир в останні дні відступу від Ель-Аламейна,[29] пригнічений усіма тими пісками й водночас потішений таким буянням плоті.

Він здавався страшенно далеким від усіх нас на тому велосипеді, занурений у свої англо-байронічні й німецько-роммелівські сни наяву…

Я й подумати не міг, що колись побачу, як він поставить свій «рейлі» біля завжди відчиненого, повного кажанів на горищі карткового будиночка А. Л. Шренка.

А він поставив і на мить завагався перед дверима.

«Не заходь! — гукнув я подумки. — До А. Л. Шренка йдуть тільки по персні з отрутою та по гриби-поганки».

Ервін Роммель не зважив на моє застереження.

Не зважило й ні Страховище, ні Калігула.

Шренк гостинно помахав рукою.

Усі троє покірливо ввійшли.

Коли я прибіг туди, двері вже були зачинені. А на них я вперше помітив, — хоч, мабуть, він висів там роками, бо весь пожовк, — надрукований під геть бліду стрічку в машинці список людей, які заходили в ці двері, щоб їм зцілили психіку:

Г. Б. Уорнер, Уорнер Оуленд, Уорнер Бакстер, Конрад Нейджел, Вілма Бенкі, Род Ла-Рок, Бессі Лав, Джеймс Глісон…

Справжнісінький телефонний довідник акторів за 1929 рік.

Але була там і Констанс Реттіген.

Я не міг повірити власним очам.

І Джон Вілкес Гопвуд.

В це я хоч-не-хоч мусив повірити.

Бо, зазирнувши в запорошене вікно з напівспущеною від цікавих очей шторою, побачив, що на пролежаній канапі, з якої крізь тріщини в шкірі зухвало вилазила набивка, і справді хтось лежав. То був чоловік у коричневому твідовому костюмі; заплющивши очі, він декламував якісь вірші — не інакше як відредагований і поліпшений монолог з останньої дії «Гамлета».

Icyсе у вінці, як казав Крамлі, Христосе на хресті!

І саме в цю мить зосереджений на віддачі свого благоговійного душевного стану Гопвуд з непомильно акторською інтуїцією розплющив очі.

Повів ними вбік, а тоді рвучко повернув голову, втупив погляд у вікно й побачив мене.

Те саме зробив і А. Л. Шренк, що сидів поруч, спиною до мене, із записником та олівцем у руках.

Я відступив назад, тихенько вилаявся й дременув геть.

Страшенно збентежений, я дійшов до кінця напівзруйнованого помосту й купив собі цукерок: шість хрустких батончиків, дві шоколадки «Кларк» і два «Здоровані», щоб жувати по дорозі. Щоразу, коли мене охоплює велика радість, великий смуток чи велике збентеження, я набиваю рота солодощами, розкидаючи обгортки за вітром.

Отам, у кінці помосту, в золотавому світлі надвечір'я, і наздогнав мене той Калігула-Роммель. Робітники, що розбирали поміст, уже пішли. Навколо стояла тиша.

Я почув, як просто позад мене зашурхотіли велосипедні шини. Але велосипедист не озвався. Тільки зліз із сідла в своїх блискучих срібних защіпках на тендітних щиколотках і став, тримаючи в міцних обіймах свій «рейлі», наче якусь чудернацьку комахоподібну жінку. Він стояв на тому самому місці помосту, де я не раз бачив його раніше, й скидався на статую Ріхарда Вагнера, що видивляється у хвилях прибою свою Другу симфонію.

Внизу на пляжі гурт молоді ще грав у волейбол. Тугі удари по м'ячу й вибухи сміху немовби проводжали минулий день. Трохи далі два важкоатлети підносили до неба свій власний світ, сподіваючись переконати купку молодих жінок неподалік, що їхня гірша від смерті доля, зрештою, не така вже й погана і її можна звідати в найманих кімнатах нагорі пляжного павільйону там-таки, на березі.

Джон Вілкес Гопвуд споглядав усе те видовище так, наче мене там і не було. Він змушував мене чекати, спливати потом і відчувати бажання дати драла. Адже півгодини тому я мав нахабство переступити невидиму межу й стромити носа в його життя. Тож тепер мав заплатити за це.

— Ви мене переслідуєте? — нарешті не витримав я і враз відчув себе дурнем.

Гопвуд засміявся отим своїм мефістофельським сміхом з останньої дії.

— Любий юначе, ви надто дрібна рибинка. Таку я викидаю назад у море.

О боже, подумав я, що ж казати тепер?

А Гопвуд повільно відхилив голову на негнучких в'язах і показав своїм орлиним профілем у напрямі прибережного помосту в Санта-Моніці, за милю на північ від нас.

— Але якщо ви колись надумаєте переслідувати мене, — посміхнувся він, — то я мешкаю отам. Над каруселлю, над баскими кониками.

Я подивився туди. Там удалині, на тому ще живому помості, була карусель, що від часів мого дитинства весело крутилася під рипучу музику механічного органа. А нагорі, над тими великими кінними перегонами, тулилися мебльовані кімнати, такі собі орлині гнізда для відставних німецьких генералів, невдатних акторів і романтичних вигнанців. Як я чув, мешкали там і поети, що їх майже не друкували. І вельмитямущі прозаїки, яких не помічала преса. І талановиті художники, чиїх картин ніде не виставляли. І колишні коханки кінозірок, що тепер продавали себе дрібним торговцям. І старі англійські мотрони, що колись сяяли у Брайтоні,[30]