Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

сувій паперу. Третій у римській тозі тримав перед обличчям античну маску. Четвертий з вінком на голові смикав струни ліри. Але один з них був у цивільному, не скористався символічним реквізитом, хоча, як і всі інші, клякнув на одне коліно перед секретарями. Мене заінтригував той цивільний голова, зненацька захотілося будь-якою ціною довідатися, кого він репрезентує. Тадзьо напевно знав, але не випадало в нього питатися.

— Бачите, їм можна? Усе мають. Грошву, гарних жінок, славу в нас і за кордоном, а стоять на колінах перед тими бевзями. То чого ви хочете від мене?

— Тадзю, ти бридкий, — зітхнув я.

— Я хіба це моя провина? Я хотів би бути таким, як ви. А що можу вдіяти, коли Господь мав інший намір?

Я лиш крекнув, не знаючи, що на це сказати.

— Віддай каністру, — мовив урешті.

— Тоді я покінчу з собою.

— Можеш іти за мною, як хочеш, але віддай каністру.

— Ви мене зневажаєте?

Я кинувся до нього, але він спритно відскочив.

— Віддай каністру, сучий сину!

Несподівано Тадзьо образився і подав мені каністру з ручкою, мокрою від його паршивого поту.

— Гадаєте, я нічого не знаю, — сказав він багатозначним тоном.

Під «Парадизом» було порожньо. Араби вже всередині мацали наших дівчат у ритмі орієнтальних мелодій. Я спинився перед кришталевими дверима, з яких колись вибито шиби. Від легкого надвечірнього вітру тріпотіла картонна табличка з написом «Вільних місць немає».

— Знаєте, — озвався примирливо сорокарічний Тадзьо, — арабові достатньо торкнутись ноги білої жінки, як він кінчає.

— Тепер будеш мені всілякі паскудства розповідати? — вереснув я.

— Це правда, щира правда. Спитайте в панянок.

Я пішов у бік площі. Будинок партії сонно лежав на великій кам’яній платформі. Старий, стомлений звір з осліплими очима. Легке тремтіння пробігло моєю спиною, бо я знову згадав таємний бенкет для найвищого керівництва, означений незрозумілою абревіатурою ТБДНК, Чи мої товариші по пиятиці встигнуть затерти сліди? А мій рахунок! Я ж забув сплатити вартість рагу. Що поробиш, мабуть, потонула в загальних збитках.

На площі дрімав порожній трамвай. Настирливі пасажири оточили водія, що стояв біля вагона й огризався:

— Я сказав, що не поїду, то не поїду.

— Але ж, пане золотенький, що сталося?

— Просто мені не хочеться, і по всьому. Йду додому.

— Пане механік, ви ж тепер маєте коротший маршрут. Тільки від мосту Понятовського, який завалився.

— Коротший маршрут теж до одного місця.

— О Боже, чоловіче, будьте людиною.

— А я не хочу й не буду виправдуватись. Розступіться, будь ласка.

— Дорогенький, я їду до хворої матері з обідом.

— Це мене не стосується.

— Маю чверть кілограма сальцесону. Хочете?

— Та йдіть ви. Мені сальцесон шкодить. Мені все шкодить, кажу вам по-людськи. Дайте пройти.

— Благаємо, будьте поляком.

— Поляком, першим кандидатом? — запитав трамвайник.

Раптом зробилося тихо. Хтось закашляв, хтось інший відхаркнув. Якась дитина почала плакати.

— Ох, курдифрак, — зітхнув водій. — Маю м’яке серце. Завезу, але тільки до площі Нарутовича, а потім шлюс[12]. Сідайте, поляки.

Ми швиденько стрибнули в понищені вагони. Я чув за собою захеканого Тадзя. Трамвай люто задзвонив, і ми з брязкотом полинули у призахідному сонці.

— Іще до того ж, мабуть, плутаєш мене з якимось іншим письменником, капустяна довбешко, — буркнув я, втупившись у запилюжене вікно.

— Як можна?! Адже я добре знаю. Ви Ришард Шмідт, правда?

Хотілося вдарити його ногою.

— Ти ж мене цитував, дурню.

— То були ваші тексти? А мені здавалося, що пана Ришарда.

Я обернувся. Це безвусе, хлопчакувате і зморщене обличчя всміхалося з панібратською зверхністю.

— Не бійтесь, будь ласка. То ваші золоті слова, і я знаю, хто ви такий.

— Можеш декламувати, кого схочеш. Я на це чхав.

— Але ж це добрі тексти, хоч до кінця ви їх не дотягли. Все одно я вам відплачу, коли отримаю Нобеля.

Я тихо застогнав, відвертаючись до вікна. Він присів на трубу опалення і м’яко забрав мені з руки блакитну каністру. Обхопив її колінами й весело дивився перед себе, по-змовницькому підморгуючи.

Раптом я відчув, що хтось лагідно штовхає мене в праву ногу. Звичайно, то був Пікусь. Віддано дивився мені в очі й метляв сумним залишком хвостика.

— Пікусю, куди ж ти знову подівся?

А він вчепився волохатими лапками в мої штани і з любов’ю попискував, щасливий, що справив мені приємність своєю несподіваною з явою.

— Відведемо тебе, песику, до твоїх близьких коло площі Збавителя. Вони вже стільки років не можуть про тебе забути. Вони люблять звірят. І людей також.

Пікусь тішився, радісно закручуючи млинка довкола власного хвостика, якого, власне кажучи, не було. Ми проїхали площу на перехресті Маршалковської з Алеями. Тепер у вітринах і вікнах помешкань показалося відображення кам’яної гори Палацу культури. Бризкало світло військових прожекторів. Між ними пульсував напис, складений з підсвічених дитячих пластикових ванночок: «Ми збудували соціалізм!». Але ванночки були з забракованих експортних партій: подекуди тріснули, оголивши в середині своїй сховані електричні лампочки, з яких більшість уже перегоріла.

Щось мене змушувало обернутися й поглянути на мій майбутній величезний нагробок, прикрашений давнім гербом Польщі і сучасним радянської держави. Навіть було цікаво, чи нашого орла вже обкладено гербовими снопиками збіжжя, перев’язаними стрічкою з гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Проте я не оглянувся, паралізований якимось забобонним чи магічним спротивом. Гляну на цей будинок тоді, як буде треба. Гляну на нього ввечері о восьмій, якщо взагалі гляну.

Ми проїхали центральний вокзал, що застиг серед озера з потовченого скла, що повилітало з останніх вікон од артилерійського салюту. На цій