Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

— Обіцяю.

Перевела погляд на мої очі. Зіниці розширились від ледь помітної усмішки, а в кутиках повік раптом блиснула волога.

— Обійми мене. Міцно, ще міцніше.

— Міцніше не можу.

— Міцніше, милий, щоб я запам’ятала.

Ми поцілувалися мокрими й солоними губами. А потім вона відвернулася з розпачливою рішучістю і побігла, трохи обважніло, але напрочуд плавно, углиб сонячної вулиці. Я машинально розглянувся, шукаючи каністру. Але знаряддя моїх тортур ніде не було. Зненацька я відчув у голові тягар — і від похмілля, і від злих думок. З глибин саду прилетіла та сама оса, якій недавно я припав до вподоби. Знову билася об мої щоки, вуха. Разом із нею я вийшов на вулицю.

А там, коло завалених стін міської вбиральні, стояв усміхнений Тадзьо зі Старогарда з блакитною каністрою в руках.

— Бо, може, колись у черговому колі нескінченності, я ще кохатиму. Це теж ваше, — сказав він, колишучи посудиною. — Я потурбувався про бензин. Ви лишили на вулиці.

П’яні маніфестанти прокидалися з пообідньої дрімоти на бетонованому майданчику. Один із них здирав з полотнища паперову літеру і., аби замотати скривавлений палець.

Я перетнув проїжджу частину, що тхнула розм’яклим асфальтом, і підійшов до усміхненого Тадзя з провінції. Він підняв посудину, хотів її вручити мені. Але несподівано для нього я схопив його за вуха комірця на фланелевій сорочці і так стиснув їх на худій шиї, що з орбіт йому полізли дурнуваті, поштиві очі.

— Ти, лайдаче, вивів мене на Жоржа. Відколи на них працюєш?

Злякано відпихаючи мене руками, він невиразно забелькотів:

— Три роки.

Я навідліг пальнув по тій мармизі без заросту. Він упав на коліна, але якось так уміло, щоб не пошкодити каністру. Схопив мою руку й почав цілувати її огидно мокрими й слизькими губами. Щойно зараз я спостеріг, що він зовсім не такий молодий. Мав щось по-старечому хитре в інфантильному обличчі, позбавленому рослинності.

— Скільки тобі років, свинтусу?

— Тридцять три, — простогнав Тадзьо у відповідь, вкриваючи мою долоню відданими цілунками.

Я вдарив його ще раз. Тоді він витер рукою ніс, аби пересвідчитися, чи нема крові, і зайойкав:

— Сорок. Богом клянуся, кажу правду.

— Як тебе завербували?

— Я пишу для них вірші. Вигадую анекдоти. Для відділу пропаганди і вивчення суспільних настроїв.

— Вставай, падлюко. І не блазнюй, бо розкажу людям, хто ти такий.

Він почав підійматися з колін, хлипаючи носом. Рукавом старанно протер поверхню каністри. Демонстрував свою відданість.

— Що то за вірші? — спитав я, знову схопивши його за комір огидної, просяклої потом сорочки.

— Сатиричні. На всіляких опозиціонерів, сектантів, узагалі на ворогів.

— А анекдоти?

— Анекдоти на урядовців. Два різновиди. Одні для зондування, аби знати, як реагує юрба, інші проти діячів, що вилітають з обігу.

— Почваро. Я все-таки покличу людей, аби лінчували тебе.

Він знову впав на коліна і своїми ящірячими лапками схопив мою руку.

— Благаю, прошу мене вибачити. Адже я признався. Що було робити? Що міг діяти чоловік зі Старогарда, до того ж іще й каліка? Двадцять років я писав вірші, і навіть пес кульгавий доброго слова не сказав. Усі листи з редакцій та видавництв починалися: «З прикрістю повідомляємо, що, на жаль…» Урешті я зненавидів пошту. Ви мене зрозумієте і пробачите. Інші ще й не такі паскудства витворяють! Прошу вас від імені моїх батьків, бо я сирота.

— Тобі стільки ж років, як і ПНР. І стільки ж у тобі підлоти, як і в ній. Може, процитуєш іще що-небудь з моїх текстів?

— Будь ласка, — втішився продажний Тадзьо. — Ось відповідна цитата…

Я заніс кулак, аби його вдарити. А він зіщулився й заплакав.

— Але ж я справді кохаюсь у вашій прозі. Одне з другим не має нічого спільного. Я перебуваю у вашій літературній школі. У моїй поезії відчутні ваші впливи. Керівництво відділу навіть закидає мені, що я надихаюся вашою творчістю. А я вас люблю. Не можу без вас жити.

П’янюги не надто прихильно спостерігали за мною. Стороннім навіть могло видатися, що я знущаюсь над неповнолітнім.

— Вставай, луцько старогардська! І геть мені з очей!

Він підвівся з хідника, витираючи ніс і очі.

— Я пережив сьогодні шок, — мовив плаксиво. — Даруйте мені. Починаю нове життя. По обіді я відмовився від праці у відділі. Тепер я така ж людина, як і ви.

Стиснувши кулак, я ступив крок до нього, а він затулився брудними руками.

— Ти, фіфак, ану лиши малого! — крикнув маніфестант, підносячи держак від транспаранту.

— Гаразд, — мовив я. — Давай каністру і геть!

— Я носитиму її за вами, — розхлипався Тадзьо.

Я зиркнув у бік пробуджених п’яничок. Нетвердо зводилися на ноги.

— Як добре, що я зустрів вас. То був переломний момент. У моєму житті і в моїй творчості. Ви врятували людину. Хіба є в цьому світі щось важливіше?

— Закрий писок і пішли звідси, бо зараз нам навтикають, — буркнув я.

І рушив у бік Нового Світу, а сорокарічний Тадзьо за мною. Ледь протверезілі демонстранти провели нас підозріливими, неприхильними поглядами.

— Стільки років змарновано, — бідкався Тадзьо позаду. — Так, я згрішив, не відпиратимусь. А наші сучасні класики не грішать? Подивіться лишень, — він зловив мене за руку й потяг до вітрини галантерейної крамнині.

А там поміж гасел стояв розладнаний телевізор. Проте зіпсований не настільки, щоб не можна було роздивитися чергову подію на з’їзді. Отже, тепер шану обом секретарям складали голови творчих спілок. Голова, спілки художників був одягнутий у накидку з дев’ятнадцятого сторіччя, величезний оксамитовий берет, у руці тримав палітру і пензель. Другий у білому хітоні ніс велетенське гусяче перо і