Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Бабуся зустріла їх радісно-схвильованим зойканням:

— Любочко, ти приїхала! Ой, ґвалт! А чого ж не попередила, що приїдеш? Ще й з гостем! — оцінювально окинула поглядом Любомира, схвально всміхнулась Любці: сподобався! — Я би підготувалась, як слід, пиріжків спекла.

— Бабусю, люба моя, заспокойся. Завтра ми напечемо пиріжків обов’язково! — обійняла стареньку й поцілувала зморшкувату щоку. — Любчику, ти не уявляєш, які смачнючі пиріжки пече моя бабуся! Бабусю… це — мій Любчик. Мій коханий Любчик, — виправилась, стискаючи його руку.

— Ось ти який, — мовила та. — Бережи її, Любчику, бережи мою Любочку…

— Так, бабусю, буду берегти. Присягаю! — Він пригорнув до себе кохану, котра аж світилася від щастя.

— Бабусю, не хвилюйся за мене, поряд з ним я щаслива…

Повечеряли молоком і запашним медом, котрий намащували на скибки хрусткого білого хліба. Любка дивилась на бабусю, і щось таке до болю схоже проглядалося в її рисах обличчя від нянечки, котру вона пам’ятала зі свого сну. Такі ж добрі, лагідні очі, таке ж тонке обличчя, рівний ніс, зачіска. І теж пахнула молоком…

— Насправді, бабусю, ми без попередження, бо в нас розмова до тебе. Та заспокойся, люба, не хвилюйся, — мовила, вловивши тривогу в очах старенької. — Все гаразд. Ми просто хочемо тебе розпитати про наших предків. Я нічого про них не знаю! Розкажи про свою бабусю, наприклад. Як її звали?

Любка коротко переповіла свій сон. Про дежавю і припущення, що вона може бути графинею зі сну, змовчала.

— Скажіть, бабусю, чи була у вашому роду жінка на ім’я Софія? — спитав Любомир.

— Мені здається, що цей сон був про нашу дальню родичку, Софію, — додала Любка. — В мене таке відчуття…

Бабуся на хвильку замислилась.

— Я пригадую дивну історію… — Вона схрестила драбинкою пальці й склала на колінах руки. — Невідомо, правда то була, чи вигадка, але чомусь нагадує мені твій, Любочко, сон. Бабуся часто переповідала мені різні історії, більшість із них, звичайно, були вигадані, замість казок. Так от. Якось вона мені розповідала, буцім у неї була старша сестра, котра…

— Як звали твою бабусю? — підскочила Любка.

— Ясміною.

Любка обімліла. Все! І більше ні слова не потрібно — це була чиста правда! Безумовно, це та сама Яся, котра любила свою старшу сестру, яка подарувала їй скриньку з блакитною стрічкою! Утім, бабуся продовжувала розповідь:

— …так от, що нібито вона покохала до безтями якогось парубка — звичайного міщанина. А вони ж бо були знатною сім’єю. Так, Любочко, твої предки — польська знать! — додала, промовисто глянувши на спантеличене обличчя онуки. — І ось одного разу вона пішла до нього на здибанку, ослухавшись перестороги батька. Пішла — і зникла! Батьки її шукали, довго шукали й ніяк не могли знайти. Попервах вони вирішили, що дочка втекла, аби таємно вийти заміж, проте через певний час до них звернувся той самий парубок, питатись про неї. Виявилось, він теж її шукав! Словом, її так і не знайшли… Минуло багато часу, може, зо півроку, як їхній батько випадково почув у місті балачку двох батярів. Один з них розповідав, як двоє божевільних закоханих — якась знатна графиня і простий парубок — втонули в річці, котру в той час ховали в підземелля. Коли батько це почув — відразу збагнув, що йшлося саме про його дочку. Тієї ж миті він прокляв того парубка та його рід. Чого лиш не вдієш з горя… Отака історія…

— Сестру Ясміни звали Софією? — спитав Любомир.

— Так, Софією. Проте хтозна, чи то не байка.

— То не байка, бабусю, — мовила Любка і перевела погляд на коханого. — І прокляття, виявляється, теж…

Бабуся постелила їм у Любчиній кімнаті; полягали спати. Та жінці не спалось. Пригорнулась до коханого, голову йому на плече поклала й усе думала, думала, думала. Все згадувала той сон…

— Ти чому не спиш? — прошепотів Любомир.

— Не можу спати. Знаєш, я хочу піти в те підземелля, — мовила тихенько, притискаючись до його грудей.

— Кохана, заради Бога, навіщо?!

— Хочу побачити те місце, відчути його.

— Навіщо картати себе цим жахіттям? Усе ж позаду!

— Я мушу, Любчику. Мушу пережити все це ще раз, цей відчай, біль. Це кохання має присмак болю, але воно мені таке близьке, таке потрібне…

— Кохана…

— І навіть не думай відмовляти мене. Я однаково туди піду, — рішуче мовила.

— Ми підемо туди разом, — відповів, тамуючи в душі тривогу.

Утім, тривога зростала. Одна лиш думка про страждання, на які хоче наразити себе кохана, болісно щемила в серці. Там обірвались життя Софії і Степана, це жах, кінець якого дав початок довгої подорожі їхнім душам. Зрештою… може, їм дійсно потрібно там побувати? Усе ж, відчувши ту атмосферу, просякнуту стражданням і болем, вони відкриють для себе щось таке особливе, по-іншому сприйматимуть своє кохання…

Вони повільно спускались цегляними сходами униз, вдивляючись під ноги, аби не перечепитися. У лівій руці Любомир тримав ліхтарик, освітлюючи шлях, правою ж міцно стискав Любчину руку. У ніздрі вдарило затхле вологе повітря. Десь здалеку чувся шум швидкого водяного потоку.

— Кохана, може, повернімося?

— Нізащо! Ми мусимо туди піти!

Вони продовжили шлях. Спустившись, опинились у широкому темному тунелі із напівкруглою стелею, посеред якого бурлив каламутний потік. Мовчки перезирнулись і повільно пішли уздовж сірої кам’яної стіни. Час від часу в стінах виднілись замуровані невеликі діри. Згодом стеля стала ніби опускатися, тож довелося йти, схиливши голову. За трохи знову піднялася.

Любка раптом спинилась. Доторкнулася холодної вогкої стіни й