Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Переслідувачі Зуріти не знали про події, що відбулися того ранку на «Медузі».
Матроси цілу ніч змовлялися, а на ранок вирішили при першій же слушній нагоді напасти на Зуріту, вбити його і заволодіти Іхтіандром та шхуною.
Рано-вранці Зуріта стояв на капітанському містку. Вітер ущух, і «Медуза» поволі посувалася вперед з швидкістю не більше як три вузли на годину.
Зуріта придивлявся до якоїсь цятки в океані. У бінокль він побачив радіощогли затонулого корабля.
Незабаром Зуріта помітив на поверхні рятувальний круг.
Зуріта наказав спустити шлюпку і виловити круг.
Коли круг витягли, Зуріта прочитав на ньому: «Мафальду».
«Мафальду» затонув!» — здивувався Зуріта. Він знав цей великий американський поштово-пасажирський пароплав. На такому пароплаві мало бути чимало скарбів. «Що якби Іхтіандр добув із затонулого пароплава ці скарби? Та чи вистачить довжини ланцюга? Навряд. А коли ж пустити Іхтіандра без ланцюга, він не повернеться…»
Зуріта замислився. Пожадливість і побоювання втратити Іхтіандра боролися в ньому.
«Медуза» повільно наближалася до щогл, що стирчали з води.
Матроси з’юрмилися біля борту. Вітер зовсім ущух. «Медуза» спинилась.
— Я служив деякий час на «Мафальду», — сказав один матрос. — Великий, гарний пароплав. Ціле тобі місто. А пасажири — багаті американці.
«Очевидно, «Мафальду» затонув, не встигнувши повідомити по радіо про свою загибель, — міркував Зуріта. — Може, радіостанція була пошкоджена. Інакше з усіх навколишніх портів уже помчали б швидкохідні катери, глісери, яхти, а на них представники влади, кореспонденти, фотографи, кінооператори, журналісти, підводники. Гаяти часу не можна. Доведеться рискнути і відпустити Іхтіандра без ланцюга. Іншого виходу нема. Але як примусити його повернутися назад? І якщо рискувати, то чи не краще послати Іхтіандра по викуп — перловий скарб? Але чи такий уже цінний той перловий скарб? Чи не перебільшує Іхтіандр?»
Звичайно, треба добути і скарб, і багатство, поховане на «Мафальду». Перловий скарб не втече, його ніхто не знайде без Іхтіандра, аби тільки сам Іхтіандр лишився в руках Зуріти. А через кілька днів, а може, й через кілька годин, скарби «Мафальду» стануть уже недосяжними.
«Отже, спочатку «Мафальду», — вирішив Зуріта. Він наказав кинути якір. Потім зійшов у каюту, написав якусь записку і з цим аркушем паперу пройшов до Іхтіандрової каюти.
— Ти вмієш читати, Іхтіандре? Гуттієре передала тобі записку.
Іхтіандр швидко взяв записку і прочитав.
«Іхтіандре! Виконай моє прохання. Поряд з «Медузою» лежить затонулий пароплав. Спустися в море і принеси з цього корабля все, що знайдеш цінного. Зуріта відпустить тебе без ланцюга, але ти мусиш повернутися на «Медузу». Зроби це, Іхтіандре, заради мене, і незабаром ти будеш на волі. Гуттієре».
Іхтіандр ніколи не одержував листів від Гуттієре і не знав її почерку. Він дуже зрадів, одержавши цього листа, але одразу ж замислився. А що коли це хитрощі Зуріти?
— Чому Гуттієре сама цього не скаже мені? — спитав Іхтіандр, показуючи на записку.
— Вона не зовсім здорова, — відповів Зуріта. — Але ти побачиш її, як тільки повернешся.
— Навіщо Гуттієре цінності? — все ще недовірливо спитав Іхтіандр.
— Якби ти був справжньою людиною, ти не ставив би таких запитань. Яка жінка не хоче гарно вбратися, носити коштовні прикраси? А для цього потрібні гроші. Багато грошей лежить у затонулому пароплаві. Вони тепер нічиї, — чому б тобі не добути їх для Гуттієре? Головне — треба розшукати золоті монети. Там повинні бути поштові шкіряні мішки. Крім того, золоті речі, персні могли бути у пасажирів…
— Чи не думаєте ви, що я ще обшукуватиму трупи? — обурено спитав Іхтіандр. — І взагалі я не вірю вам. Гуттієре не жадібна, вона не могла послати мене на таку справу.
— Прокляття, — вигукнув Зуріта. Він бачив, що його задум зірветься, якщо він зараз же не переконає Іхтіандра.
Тоді Зуріта опанував собою, добродушно засміявся і сказав:
— Я бачу, тебе не обдуриш. Доводиться бути з тобою відвертим. Ну, так слухай. Не Гуттієре потрібне золото з «Мафальду», а мені. Цьому ти повіриш?
Іхтіандр мимоволі посміхнувся.
— Цілком!
— Ну й чудово! Ось ти вже починаєш мені вірити — отже, ми домовилися. Так, золото потрібне мені. І коли виявиться, що його на «Мафальду» стільки, скільки вартий твій перловий скарб, то я негайно відпущу тебе в океан, як тільки ти принесеш мені золото. Та ось у чому біда: ти не зовсім віриш мені, а я тобі. Я боюсь, що відпущу тебе у воду без ланцюга, а ти пірнеш і…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля», після закриття браузера.