Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

«Кінець! — подумав Зуріта. — Підстрелять!»

Він глянув на море, ніби шукаючи несподіваної допомоги. І раптом, не вірячи своїм очам, Зуріта побачив, як до «Медузи», розтинаючи гладінь океану, з нечуваною швидкістю наближається підводний човен.

«Тільки б він не поринув у воду! — думав Зуріта. — На містку стоять люди. Невже вони не помітять мене і пропливуть мимо?»

— Рятуйте! Мерщій! Убивають!.. — щосили закричав Зуріта.

На підводному човні, певно, помітили його. Човен, не стишуючи ходи, плив просто на «Медузу».

А з люка шхуни вже вибігали озброєні матроси. Вони висипали на палубу і тепер нерішуче зупинилися. До «Медузи» мчав озброєний підводний човен, — мабуть, військовий. Не можна ж було вбивати Зуріту на очах цих непроханих свідків.

Зуріта святкував перемогу. Та радість його тривала недовго. На містку підводного човна стояли Бальтазар і Крісто, а поряд з ними — високий чоловік з хижим носом і орлиними очима. Він голосно гукнув з палуби човна:

— Педро Зуріта! Ви мусите негайно віддати викраденого Іхтіандра! Даю вам п’ять хвилин, інакше я пущу вашу шхуну на дно.

«Зрадники! — подумав Зуріта, з ненавистю позираючи на Крісто й Бальтазара. — Але краще втратити Іхтіандра, ніж власну голову».

— Зараз я приведу його, — сказав Зуріта, злізаючи по вантах.

Матроси вже зрозуміли, що треба рятуватись. Вони похапцем спускали шлюпки, кидались у воду і пливли до берега. Кожен з них дбав тільки про себе.

Зуріта збіг трапом до себе в каюту, поспіхом витяг торбинку з перлами, поклав її собі за пазуху, узяв ремінці й хустку. Наступної хвилини він відчинив двері каюти Гуттієре, схопив її на руки і виніс на палубу.

— Іхтіандр не зовсім добре почуває себе. Ви знайдете його в каюті, — сказав Зуріта, не випускаючи з рук Гуттієре. Підбігши до краю шхуни, він посадив її в шлюпку, спустив шлюпку на воду і вскочив у неї сам.

Тепер підводний човен не міг переслідувати шлюпку: було дуже мілко. Але Гуттієре вже побачила Бальтазара на палубі підводного човна.

— Тату, рятуй Іхтіандра! Він у… — Та вона не скінчила, Зуріта заткнув їй рота хусткою і притьмом скрутив ременем руки.

— Пустіть жінку! — крикнув Сальватор, побачивши це насильство.

— Ця жінка — моя дружина, і ніхто не має права втручатися в мої сімейні справи! — гукнув у відповідь Зуріта, налягаючи на весла.

— Ніхто не має права так поводитися з жінкою! — роздратовано крикнув Сальватор. — Зупиніться, або ж я стрілятиму.

Та Зуріта продовжував гребти.

Сальватор вистрілив з револьвера. Куля вдарилась у борт шлюпки.

Зуріта підняв Гуттієре і, затуляючись нею, крикнув:

— Стріляйте!

Гуттієре пручалася в його руках.

— Небачений мерзотник! — промовив Сальватор, опустивши револьвер.

Бальтазар стрибнув з містка підводного човна і намагався вплав наздогнати шлюпку. Але Зуріта був уже біля берега. Він наліг на весла, і незабаром хвиля викинула шлюпку на піщаний берег. Педро схопив Гуттієре і зник за прибережними скелями.

Побачивши, що йому не наздогнати Зуріти, Бальтазар поплив до шхуни і виліз по якірному ланцюгу на палубу. Він зійшов трапом і почав усюди шукати Іхтіандра. Бальтазар обійшов усю шхуну аж до трюму. На шхуні нікого не лишилось…

— Іхтіандра на шхуні немає! — крикнув Бальтазар Сальваторові.

— Але ж він живий і повинен бути десь тут! Гуттієре сказала: «Він у…» Коли б цей розбійник не заткнув їй рота, ми б знали, де його шукати, — промовив Крісто.

Оглядаючи поверхню моря, Крісто помітив, що з води стирчать шпилі щогл. Мабуть, тут недавно затонув корабель. Може, Іхтіандр на цьому затонулому кораблі?

— Може, Зуріта поласився на скарби і послав Іхтіандра на затонулий корабель? — сказав Крісто.

Бальтазар підняв ланцюг, що лежав на палубі, з обручем на кінці.

— Зуріта, певно, спускав Іхтіандра на цьому ланцюгу. Без ланцюга Іхтіандр утік би. Ні, він не може бути на затонулому кораблі.

— Так, — замислено промовив Сальватор. — Ми перемогли Зуріту, але Іхтіандра ми не знайшли.