Читати книгу - "Еринії"

Я трохи думав про його психіку, ― повільно мовив лікар, який демонстративно сів здаля від Попельського. ― Мене заінтригував його новенький котелок, який засвідчує, що ця людина старанно дбає про зовнішнє враження. Він убогий, живе в злиднях, але відірвав від себе пару грошів, щоб купити цього котелка. Для нього це як прапор. Він ним розмахує, ніби хоче цим сказати: «У мене є своя гідність». Що це означає? Це свідчить про те, що ця людина ― мегаломан.

З іншого боку, він може цей котелок сприймати як символ приналежності до певного прошарку. А це може свідчити про те, що його, можливо, колись декласували, виключили звідти. Окрім того, він віддав кирку, хоча міг безкарно її привласнити. Це може означати: «Я стою вище за пересічних, звичайних злодіїв. Я кращий за них».

Доктор замовк, кинувши на Попельського сповнений ворожості погляд. Комісар знав, що медик хотів би щось додати, але не може через таємницю про зґвалтування пані Марковської. Цим поглядом Підгірний, здавалося, промовляв: «Бачиш, Попельський, не хочеш співпрацювати зі мною, а я знаю щось таке, чим ти не скористаєшся, якщо ми не об’єднаємо своїх зусиль».

― Ваші висновки, докторе. ― Здавалося, Зубик не зрозумів розумувань Підгірного.

― На мою думку, ― відказав Підгірний, ― той, кого ми розшукуємо ― людина декласована, зубожілий шляхтич або безробітний чиновник, який болісно сприйняв те, що його вигнали з роботи. Такі люди часто звалюють на інших провину за власні життєві невдачі. Жертвами ненависті нерідко стають жиди. Мені здається, підозрюваного слід шукати серед антисемітів. Я почав би від польських націоналістичних організацій.

― Ви невиправні, докторе, ― Зубик аж ніяк не був захоплений останнім припущенням. ― Ви знову намагаєтеся проголошувати свої переконання про те, що людина з портрета замордувала Геня Питку. Тоді, як я вже сказав, що вбивця Геня…

― Мені відомо, що ви сказали, ― урвав його Підгірний. ― Але ви не чарівник, і ваші слова ― лише припущення…

Незважаючи на відразу до нікотину, Попельський постукав «Єгипетською» по портсигару й закурив. Замислився, а суперечка між доктором і начальником долинала до нього немовби здаля, ніби з-за густого шару диму. «Серед антисемітів, слід шукати серед антисемітів», ― лунало в голові комісара. Він дивився на чимраз більше розлюченого доктора, але не чув його голосу. Зате чув власні слова, сказані кілька тижнів тому, коли вони з Підгірним зустрілися пізно вночі в морзі, схиляючись над понівеченим тільцем Геня Питки.

«Юдеї зачиняються у своїх помешканнях, ― говорив тоді Попельський. ― У комісаріаті на Курковій сидить безробітний з бутлем гасу. Його схопили біля синагоги „Золота Роза“.»

Декласована людина, безробітний антисеміт з бутлем гасу. Хоче підпалити синагогу.

«Це я зробив, ― казав Ірод на фабричному подвір’ї. ― Це я колов його ножем. Я ламав йому руки й ноги. Я запхнув його довбешку під коліно. І все намарне. Ніхто не вбив мене тоді».

Хотів загинути, гарячково думав Попельський, хотів, щоб юдеї забили його. Може, він хоче стати другим Христом? Однаково, ким він себе вважає. Важливо, що він хотів спровокувати жидів. Спершу кинути на них підозру в ритуальному вбивстві, потім підпалити синагогу. Але навіщо? Якщо хотів загинути, було б досить, якби він у всьому зізнався юдеям, і старозаконні жиди розтерзали б його. Можливо, таким був його план. Під синагогою затримали чоловіка з бутлем гасу. Відвели до комісаріату на Курковій. Він, певне, відбрехався там, і його відпустили. Але мав залишитися якийсь запис. Прізвище якесь, адреса.

Попельський загасив цигарку, надяг капелюха й вийшов з кабінету. Погляди всіх присутніх прикипіли до Зубика. Чекали на вибух.

― Ну, чого ви так дивитеся. ― Начальник спокійно прилизував на голові рештки волосся. ― Ми давно знаємо Попельського. Індивідуаліст, але розумний. Щось йому спало на думку, і він просто пішов цим слідом. Побачимо, куди це його приведе.

― Лише щоб не до краю прірви, ― тихо проказав Підгірний.

XIV

«Шевроле» Попельського зупинилося на Курковій. Комісар любив цю вулицю, що стрімко бігла догори. Проте не міг так сказати про начальника IV чергового комісаріату. Входячи до будинку номер 23, пригадав свої марні зусилля, котрих він доклав, щоб переконати цього тупого служаку й безнадійного педанта, аспіранта Станіслава Олейовського, дозволити йому вчинити не зовсім законно. Йшлося про одного злодія, якого Попельський хотів допитати, проте формально не мав такого права. Розлючений проханнями й погрозами комісара, начальник викинув його за двері, вимагаючи відповідних документів, у тому числі протоколу передачі затриманого. Попельський дістав ці папери назавтра, але злодія вже було відпущено під заставу. Коли комісар помчав за адресою звільненого злодюги, виявилося, що там давно ніхто не живе. Тоді IV комісаріат перетворився на пекло. Попельський верещав на начальника, а той грюкав кулаком по столі, показуючи документ про звільнення під заставу, підписаний слідчим суддею. Напевне вони б кинулися один на одного, якби Попельського не викликав тоді посильний від самого воєводського коменданта.

Зараз, піднімаючись східцями комісаріату на вулиці Курковій, Попельський сподівався, що не зустріне Олейовського, якого він щиро ненавидів.

У почекальні за довгою стійкою сидів черговий у кашкеті з ремінцем, який закінчувався пряжкою й оперізував підборіддя, надаючи державному службовцеві суворого й урочистого вигляду. Він записував свідчення миршавого рудого жида й українського селянина, які вочевидь посперечалися про щось на ярмарку, бо і зараз сварилися через