Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

погодьтеся, хто питатиме документи в сантехніка? Як правило, ніхто й не питає. А мета у нього завжди одна — замінити певний товар у квартирі жертви таким самим, але спеціально підготовленим. Який товар замінити, він вирішує, продивившись анкети, що їх приносять службовці товариства. Він може постукати по трубах, перевірити лічильник, поміряти тиск води, але мету він має одну. Зробивши свою справу, він іде, і ніхто його більше у тих місцях не зустрічає.

Дементій знову зробив паузу і окинув поглядом присутніх.

— Минає кілька днів. Спочатку не відбувається нічого незвичного. Але рано чи пізно з’являються симптоми хвороби. Жертва викликає лікаря, але у того немає підстав щось підозрювати. Він спитає хворого, що той їв чи пив, чи не застудився, не падав тощо. Але звичайні побутові товари, якими хворий користується роками, не можуть викликати підозри. Бачите, як хитро вигадано, пане Картамиш. Голова організації залишається осторонь. Клієнтам про нього нічого не відомо, тому вони не можуть виказати його. До того ж немає ніякого зв’язку між ним і Артеменком з Володаркою.

Пан Картамиш зацікавлено спитав:

— А звідки ж вам так багато відомо?

— Розумієте, коли починаєш підозрювати людину, то відразу в око впадають різні дрібниці, невідповідності, розбіжності. А далі треба лише длубатися і длубатися у фактах. Крім того, є технічні засоби. Відеокамера, наприклад. Пристрій для підслуховування. Можна прослуховувати телефон. Навіть мобільний. Людину можна сфотографувати так, що вона й не здогадається. Ми маємо прекрасні фотознімки сантехніка, газівника. Звичайно, існують такі речі, як накладні вуса, вставні щелепи, але нашого персонажа легко впізнали жінки, які проводили опитування. Взагалі цікаво, настільки легко іноді впізнати людину. Наприклад, пан Козлов ладний поклястися, що бачив, як ви, пане Картамиш, йшли слідом за отцем Юрієм по Бауманівській вулиці десятого жовтня.

— Так! Я справді його бачив, — Козлов збуджено підвівся зі стільця. — Я ж його точно описав!

Дементій зробив заспокійливий жест рукою.

— Можливо, навіть занадто точно, — сказав він. — Річ у тому, що ви не бачили пана Картамиша того вечора біля дверей свого копіювального центру. Ви там не стояли. Ви йшли слідом за отцем Юрієм. І це ви вбили його…

Козлов Сергій Миколайович якусь мить стояв нерухомо. Тоді очі в нього полізли на лоба, щелепа затремтіла. Але він спромігся спитати:

— Що? Ви це мені? Ви мене звинувачуєте?

Двоє оперативників, які сиділи поруч із Авеніром, підвелися зі стільців і підійшли ближче до Козлова.

Дементій звернувся до Картамиша:

— Пане Картамиш, дозвольте вам представити Козлова Сергія Миколайовича, власника копіювального центру на Бауманівській вулиці. Можливо, у вас виникне особиста зацікавленість до нього, якщо я скажу вам, що пан Козлов, перебуваючи у нас під наглядом; підкинув до вашого сарайчику пакунок із талієм. Не знаючи про вашу хворобу, він намагався видати вас за головного злочинця у цій справі. Він дуже впертий, так само, як і дурний, тому відмовлявся визнати, що зробив цим самим дурницю, і наполягав на своїх свідченнях проти вас. Це примусило нас пильніше придивитися до самого Козлова. Якби він не переконував слідство у очевидному бузглузді, ми б ніколи його не запідозріли.

Кажучи все це, Дементій звертався до пана Картамиша, але краєм ока стежив за Козловим. Той весь трусився, його обличчя вкрилося червоними плямами.

Витримавши паузу, майор звернувся нарешті до самого Козлова:

— Перестаралися, — мовив він скрушно. — Сиділи б собі у своєму копіювальному центрі тихенько, може, ніхто б не здогадався про вашу роль у цій злочинній групі. Може, це вам так і минулося б. А тепер я мушу повідомити вам, що ви заарештовані за підозрою у скоєнні кількох вбивств.

І тут Козлов повалився на підлогу і дико завив.

* * *

Минуло ще два дні. Вони були напруженими і для Дейкала, який писав свою сенсаційну статтю, і для майора, який проводив допити всіх членів злочинного угруповання.

Дейкало не забув щодня забігати до Русі у лікарню. Він нашвидкоруч розповів їй про події у кабінеті майора. Але Русі цього було замало, і вона примусила Авеніра заприсягтися, що він приведе до неї самого Дементія, щоб повідомити про всі деталі тих подій, які відбувалися під час її хвороби.

І от двоє чоловіків завітали до окремої палати Русі. Їй ще забороняли підводитися з ліжка, але вигляд дівчина мала цілком бадьорий. Її лише трохи псувало коротко пострижене волосся. Руся всміхалася, а наворочений мобільний телефон, подарунок Авеніра до одужання, дзенькав кожні кілька хвилин. Майор, тримаючи у руці келих шампанського, всміхнувся до Дейкала:

— Що, тепер мобілки дарують замість обручок?

Дейкало захихотів:

— Розумій, як знаєш.

Вони всі троє дружно порушували режим, незважаючи на те, що черговий лікар час від часу зазирав у двері і з докором поглядав на порушників. Дейкало пропонував і йому приєднатися, але лікар лише махнув на них рукою.

Нарешті Руся відключила телефон.

— Послухайте, пане Миколо, — звернулася вона до майора. — Я маю до вас тисячу запитань і сподіваюся отримати відповіді.

Майор зробив ковток шампанського.

— Питайте, прошу! Але спочатку скажи, Веню, ти був здивований таким перебігом подій?

— Звичайно. Мені здалося, що ти підозрюєш пана Картамиша. А я ж то був певен, що він тут ні до чого. Ти мені хоча б натякнув, — Авенір був трохи ображеним, що Дементій не втаємничив його.

— Не можна було. Ви, журналісти, страшенні