Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

Але в машині я почав кричати, тому що там було забагато людей, а Джек і Поллі взагалі вчаться в іншому класі, і Джек б’ється головою та видає тваринячі звуки, і я спробував вибратися з машини, але вона рухалася, тож я впав на дорогу, і лікарям довелося зашивати мені голову й зголити волосся, і воно тільки за 5 місяців відросло до колишньої довжини.

Тож я завмер у вагоні потяга й не рухався. А потім я почув, як хтось покликав:

— Крістофере.

Я подумав, що це хтось знайомий, чи то вчитель зі школи, або один із сусідів на нашій вулиці, але я помилився. Це знову був поліцейський. І він сказав:

— Ледве встиг тебе піймати.

Він дуже голосно дихав і тримався руками за коліна. Я нічого не відповів. А потім він сказав:

— Твій батько приїхав до поліцейського відділка.

Я подумав, що зараз він скаже, що вони заарештували Батька за вбивство Веллінгтона, але знову помилився. Він додав:

— Він тебе шукає.

— Я знаю, — відповів я.

— То чого ти їдеш до Лондона? — спитав він.

— Оскільки я буду жити з Матір’ю, — відповів я.

— Ну, гадаю, твій Батько має власну точку зору з цього приводу, — сказав він.

Тоді я подумав, що він збирається відвести мене назад до Батька, і злякався, оскільки він був поліцейським, а поліцейські мають бути хорошими, і я спробував утекти, але він схопив мене, і я закричав. І він мене відпустив.

— Гаразд, тільки давай не будемо кричати, — попросив він і додав: — Я відведу тебе назад до поліцейського відділка, а потім я, ти й твій тато сядемо та трохи потеревенимо про те, хто куди їде.

— Я буду жити з Матір’ю, у Лондоні, — сказав я.

— Ні, не будеш, поки що, — заперечив він.

— Ви заарештували Батька? — спитав я.

— Заарештували батька? За що? — перепитав він.

— Він убив собаку. Садовими вилами. Собаку звали Веллінгтон, — відповів я.

— Просто таки й убив?

— Так, убив, — підтвердив я.

— Ну, про це ми теж поговоримо, — сказав він і додав: — Добре, юначе, гадаю, ти вже сьогодні достатньо поподорожував.

Тоді він знову простягнув руку, аби мене торкнутися, а я знову почав кричати, і він сказав:

— Слухай сюди, мавпеня мале, — або ти робитимеш, як я скажу, або мені доведеться…

А тоді потяг здригнувся й рушив із місця.

— Щоб я, бляха, всрався, — сказав поліцейський.

Потім він подивився на стелю вагона, склав долоні перед ротом, як це роблять люди, які моляться Господу на небесах, тоді дуже гучно видихнув крізь долоні, і з нього вийшов свист, а тоді він урвався, оскільки потяг знову здригнувся, і поліцейському довелося схопитися за один із тих пасків, що звисали зі стелі.

— Ані руш, — звернувся він до мене, потім взяв рацію, натиснув на кнопку й сказав: — Робе? …Ага, це Найджел. Я застряг у цьому клятому потягу. Ага. Навіть не думай… Послухай. Він зупиняється в Дідкот-Парквей. Отож, якби мене там хтось зустрів на машині… Зробиш? Добре. Перекажи старому, що малий у нас, але зустрінуться вони трохи згодом, ага? Чудово.

Він клацнув кнопкою на рації й сказав:

— Давай-но знайдемо собі місця.

Він показав на два довгі ряди сидінь, які стояли одне напроти одного, і додав:

— Падай. І без вибриків.

Люди, які сиділи на сидіннях, встали та пішли, оскільки він був поліцейським, і ми сіли один напроти одного. Тоді він сказав:

— Із тобою завжди стільки клопоту? Господи…

Я замислився, чи не допоможе мені поліцейський знайти Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон NW2 5NG.

Я визирнув у вікно. Ми проїжджали повз заводи й звалища, повні старих машин, а в глевкому полі стояли 4 житлові трейлери з 2 собаками та одягом, який сушився на мотузці.

За вікном була наче карта, тільки тривимірна й у натуральний розмір, оскільки це й було те, що зображалося на карті. І там було стільки всього, що в мене заболіла голова, тож я заплющив очі, але потім знову розплющив, оскільки я наче летів, але низько, при землі, а я гадаю, що літати — це добре. Потім ми виїхали за місто, і я побачив поля, корів, будинки, міст, ферму, знову будинки й багато маленьких доріг, якими їздили машини. Тоді я подумав, що залізничні шляхи простягаються по всьому світі на мільйони миль, і всі вони пролягають повз будинки, дороги, річки й поля, і я замислився над тим, скільки людей живе на світі і що в них усіх є будинки, дороги для подорожей, машини, домашні тварини, одяг, що всі вони їдять ланч, лягають спати, мають імена, і від цього в мене заболіла голова, тож я знову заплющив очі та почав рахувати й стогнати.

А коли я розплющив очі, то