Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Згаданий Вселенський Собор проходив у 1414–1418 роках у містечку Констанці, на півдні сучасної Німеччини, і був 16 (шістнадцятим) серед світових Вселенських Соборів.

Зазначимо, що Російська православна церква, а отже, й Московська держава, той Собор не визнають, тому жодного матеріалу шукати в російських (як і українських) офіційних джерелах марна справа. Хоча світові хроніки приділяють цьому зібранню значну увагу. Бо, як пишуть сучасні українські історики: «…в Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].

І ще:

«Невдовзі союзники (Велике Литовсько-Руське князівство і Польща. — В.Б.) отримали важливу моральну перемогу над Орденом, переконавши учасників Констанцького Собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської церкви» [44, с. 267].

Зрозуміло, що переконувати делегатів такого поважного церковного зібрання мусили шановні, фахові люди, знані в Європі.

До таких належали:

1. Митрополит Григорій Цамблак.

2. Князь Свидригайло — молодший брат польського короля Ягайла.

3. Князь Олександр Турівський — учасник Грюнвальдської битви, один із її полководців.

4. Князь Василь Красний - нащадок першого руського короля Данила.

Та що цікаво, якщо перші три представники Великого Литовсько-Руського князівства і Польщі на Констанцькому Вселенському Соборі відомі й виступали під своїми іменами — митрополит Григорій, князь Свидригайло, то князь Василь Красний знаний на тому зібранні як Гедігольд. Отака трапилася метаморфоза. Поляки з московитами використали цей факт, аби підкинути до української історії черговий «доважок брехні».

Тому й Петро Монтигердович, що правив Поділлям у 1424–1425 роках, і Іван Довгірд (1426–1430), скоріше за все, були руськими (українськими) князями з родини Галицьких-Острозьких. На мою думку, то були сини брата Федора Острозького, які й посіли свою давню предківську землю.

Що й сполошило зайшлу на Поділля польську шляхту, яка влаштувала заколот після смерті князя Вітовта в 1430 році, скинувши рід князів Галицьких з князівського престолу в Кам’янці.

Про те, що Василь Красний був не звичайним намісником (старостою) Вітовта на Подільській землі у 1411–1423 роках, свідчить давній документ на пергаменті, датований 1421 роком. Послухаємо:

«У Варшавському Головному архіві давніх актів зберігається пергаментний документ, який датований у Червоногроді 19 травня 1421 р. Його виставлено від імені Гедигольда, який іменує себе генеральним подільським старостою, для Теодорика з Бучача, котрому силою цього документа за 20 кіп грошів записується пустка Дрогичів у Червоногродському повіті (волості) на річці Дністер…

Отже, маємо справу з єдиним на сьогодні документом, виставленим намісником князя Вітовта на території Західного Поділля. Найбільшою несподіванкою у ньому є титул Гедигольда — генеральний подільський староста! Чому він так себе назвав?..» [45, с. 104–105].

Внизу на сторінці 105 є така заувага:

«Перша згадка про старосту на Поділлі за Владислава Ягайла з використанням у титулатурі означення генеральний походить з 6 червня 1431 р.» [45, с. 105].

А на попередній сторінці є ще й така примітка:

«За інформацією, люб’язно наданою керівником першого відділу архіву, паном др. Міхалом Кулєцьким, цей документ було придбано у 1960 році з приватних рук» [45, с. 104].

Як свідчить варшавський документ, знаному Теодорику з Бучача землю у 1421 році продав особисто Гедігольд, він же князь Василь Красний. Тобто, він був власником тієї землі! Значить, існувало удільне Подільське князівство після вигнання з нього роду Коріатовичів 1394 року. Шкода тільки, що поважний український історик, зробивши, по суті, такі неординарні історичні відкриття, став плутано ліпити їх до старих московських догматів. Хоча — цілком зрозуміло, чому: пройшов школу так званої імперської московської професури.

Є ще одне свідчення фальшування історичного полотна Подільської землі у 1394–1411 роках, тобто у вигадані роки «першого володіння Поділлям короля Ягайла».

Побачивши, що Подільське удільне князівство повністю перебрав до рук рід руських (українських) князів Галицьких (Острозьких), — Василь Красний (Гедігольд), князь Петро (Петро Монтигердович), князь Іван (Іван Довгірд), — польська католицька шляхта, підбурена католицькими священиками, скоріше за все, узгодивши свої дії з королем Ягайлом, вчинила на Поділлі заколот. Тоді обманом узяли в полон молодого князя Івана Галицького (Острозького) та захопили столицю землі Кам’янець (Подільський). Це сталося 1430 року, після смерті Великого Литовсько-Руського князя Вітовта. Діяли поляки хитро й несподівано, як завжди, коли увага русичів (українців) була прикута до кончини свого правителя.

Ось як описав Юхим Сіцінський захоплення поляками столиці Поділля:

«І от, як тільки Витовт умер, польські пани із королівських придворних пробираються на Червону Русь, тут набирають польської шляхти і під проводом панів Бучацьких посуваються до Кам’янця й в листопаді з’являються в Кам’янці. Тут ще не знали про смерть Витовта. Тоді подільські (польські. — В.Б.) шляхтичі, на чолі яких, по словам Длугоша, були Кам’янецький біскуп Павел з Боянчиць, колишній кам’янецький староста Грицько Кердеєвич і звісні в пізнішій історії Поділля три брати Бучацькі — Федір, Михайло й Мужил, викликали до себе Кам’янецького намісника Довгірда (князя Івана. — В.Б.) й ув’язнили його. Литовська (українська. — В.Б.) залога не встигла опам’ятатися і попала в руки поляків.

Так Кам’янець був захоплений поляками й в його замку засіла польська залога під начальством Михайла Бучацького» [151, с. 107–108].

Ми бачимо цілком зорганізовані дії поляків на захоплення Подільської землі, котра ніколи їм не належала. Звичайно, русичі (українці) не могли погодитися з втратою частини Поділля й почали жорстоку боротьбу із загарбниками.

Та про неї поговоримо нижче. А зараз повернімося до свідомих польських фальсифікацій. Вивчаючи переважно польські документи давніх часів, сучасний український історик Віталій