Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

для короля важливіших справ, ніж опанування цієї території. До певного часу Поділля залишалося осторонь. Змагаючись за вплив на цій території, Ягайло і Вітовт вдавалися до різних засобів. Якщо перший спирався на той прошарок шляхти, який був прийшлим і більше тяжів до цілковитої інкорпорації до складу Корони Польської, то другий, маючи величезний авторитет на руських землях, прагнув підпорядкувати Поділля собі.

Кінець цій тривалій тридцятирічній «холодній» війні мала би покласти смерть Вітовта наприкінці 1430 р. Але вона лише розбурхала пристрасті» [45, с. 76].

Розгорілася жорстока війна русичів (українців) з поляками за Поділля, яка, по суті, тривала до 1440 року. Польські, російські та, як не дивно, українські історики про ту борню говорити не хочуть. Зрозуміло, чому треба було показати українців гнучкошиєнками, котрі спокійно йшли в ярмо, не захищаючи від загарбників свою землю. Що цікаво: за логікою подібних істориків — недалекими були й українські князі-державці, які немовби усунулися від тієї справи. Та то не так! Нас примушують «співати пісень окупантів».

Сучасні молоді українські історики про ті далекі часи дозволяють собі донести нам тільки таке:

«Поширення у 1434 р. положень Єльненського привілею на руські землі й утворення Руського та Подільського воєводств закріпили для Поділля компроміс польсько-литовського перемир’я 1432 р. на тривалий час. Сплеск активності литовських панів у 1451 р. на з’їзді у Парчуві був останньою реальною спробою об’єднати Поділля під литовською зверхністю» [45, с. 77].

Звернімо увагу — дослідник жодним словом не згадує про існування українських (руських) князів та руський народ, немовби їх не існувало. А отже, такий виклад подій є давній, апробований, імперський.

Не будемо пояснювати науковцям, як у незалежній Українській державі мусить писатися наша історія. Це зрозуміло сучасному українському п’ятикласникові, тому різні табачники й накидали нам проросійські підручники та мову окупантів, тобто — імперську.

Далі розповімо про події та факти тих далеких часів: як руські (українські) князі боролися зі страшним чужинським лихом, що насувалося на нас.

Частина п’ята КНЯЗЬ ВАСИЛЬ КРАСНИЙ — ГЕДІГОЛЬД (1390–1461)
1. Під батьківським крилом

Вивчаючи українську історію та династичну князівську лінію Галицьких-Острозьких, ми особливу увагу приділяємо князям Острозьким. І це недарма. Зрозуміло, що імперські історики, розірвавши правлячий український королівський рід Галицьких на дві складові частини, — Галицьких та Острозьких, як би не маніпулювали з першою частиною, принизити її не могли. Вона завжди зоставалася величною, королівською. А от із другою складовою частиною нашого правлячого королівського роду імперські історики проробляли все, що бажали.

Заслуга руських (українських) князів Дмитра і Данила II Галицьких полягала в тому, що вони довгі роки зі зброєю в руках давали відсіч окупантам Польщі, Угорщини і Тевтонського ордену, кинутими на нас папським Римом. У тому довгому жорстокому протистоянні загинув князь Данило II Галицький. Проте князь Дмитро з сином Данилом II вирішили головне завдання: вистояли і залишили за собою та українським народом Волинь, Київщину, Сіверщину, Полісся, Поділля тощо. Хоча втратили Галичину і Присяння.

Заслугою князя Федора Галицького (Острозького) був той факт, що під тиском руських і литовських князівських та боярських православних родів вдалося відновити з 1392 року Велике Литовсько-Руське князівство, в якому український етнос зберіг свою ідентичність (мова, релігія, побут, звичаї, культура тощо). Хоча треба визнати, що саме за часів князя Федора та його братів ми остаточно втратили свою державність.

Не може існувати сумнівів, що повернення Поділля до володінь князя Федора Галицького (Острозького) відбулося завдяки його воєнним зусиллям. І, звичайно, за таких обставин цей край потрапити до рук польського короля Ягайла не міг. Подільська земля (князівство), за згодою Вітовта, призначалося молодому руському князеві Василю Федоровичу Галицькому (Острозькому) та литовській православній княжні Агафії, які були заручені князями Вітовтом і Федором.

«Вважається, що Василь був одружений з родичкою Вітовта, княгинею Агафією. Від цього шлюбу мав двох синів, Івана та Юрія, а також дочку Агрипину — Катерину. Старший син Іван, залишившись князювати в Острозі, продовжив рід Острозьких. А його брат Юрій, отримавши місто Заслав (Ізяслав), започаткував рід Заславських… З часом ця князівська династія стала однією з найпотужніших на українських землях» [46, с. 16].

Як бачимо, обидва князі, і Вітовт, і Федір, були зацікавлені утримувати Поділля за собою.

Не існує жодних достовірних джерел (окрім звичайних фальшивок), які б свідчили про відхід цих земель до рук Польщі 1394 року.

А вже з 1411-го історикам відомі чи то правителі, чи то володарі Подільської землі «…Гедигольд 1411–1423, Петро Монтигердович 1424–1425 та Ян (Іван) Довгірд 1426–1430» [45, с. 104].

Зрозуміло, що за іноземними іменами «Гедигольд… Монтигердович… Ян Довгірд» польські та російські історики свідомо приховували українське походження тих людей. Слід детально вивчити етимологію кожного чужомовного ймення, яке приписується керівникам Поділля, Волині та Галичини ХІV–ХV століть. Бо, зазвичай, за тим «іноземцем» стояв руський (український) князь чи боярин (шляхтич). У першому томі наших досліджень ми вже розповідали, як українському князю Василеві Красному накинули іноземне потрактування — Гедігольд.

Що цікаво: Герой України Роман Іваничук у своїй повісті «Черлене вино» на 9-ій сторінці досить чітко зазначив, що 1418 року «Василь Острозький та Олександр Ніс» разом із Свидригайлом помчали до Констанци на Вселенський Собор. В «Історії України в особах. Литовсько-польська доба» до тієї трійки князів додається ще й митрополит Григорій Цамблак. Послухаємо:

«Відомо, що для переговорів про… унію Вітовт відрядив на Констанцький Собор (1414–1418) литовського митрополита Григорія