Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Ні, пане Гайхел, зроду-віку не вживав! І тепер не буду. Пийте на здоров’я самі. Я і їсти не хочу.

Іван сидів зажурений, як вечір. «Ба ци полюблює він такі забавки, як професор любив? Ба чому лише про вино говорить? Хіба не журиться, що братранець помер? Та ще так нагле…».

Підвів голову і — знову той портрет. Молодий Нейман так пильно дивився на нього із стіни, що Івану стало рябіти в очах. І раптом на руку гупнула сльозина. Іван знітився. Витер рукавом щоку, відвернувся від братранця Неймана.

— Ну-ну, не треба так, пане Сило, — злестиво заспокоює Гайхел. — Не розладнуйте свою нервову систему. Вона ще знадобиться вам. Сльози тут нічим не допоможуть. Треба діяти! — він допив вино і налив другий келих. — Рішуче діяти! Спочатку треба вияснити суть аварії. Я й досі не можу прийти до думки, що вона сталася випадково. Онджей завжди обережно вів авто. Ніколи не вживав спиртного і не перевищував швидкість.

— І ви — проти мене? — острах схопив Івана, від чого почав стискати долоні. — Ви думаєте, що то я? Клянуся вам своїм няньком, своїми горами! Я страшно любив Неймана… Забезневинно хочуть мене обчорнити…

— Ще раз прошу вас, пане Сило, не хвилюйтеся. З першого дня я не повірив слідчим, що ви причетні до тої справи. Тут щось інше. Так-так. І ось саме на місце того «щось», треба поставити конкретно — факт. А поки що цей невідомий ікс треба шукати. Шукати ніч-день… вам що залишається? Тренуватися! — Гайхел взяв з кишені і зв’язанку ключів, подзеленькотів ними і відв’язав один. — Так-от, маєте ключ. Кожного ранку можете приходити сюди тренуватися. Павол і Зденек також будуть з вами.

— А Ростислав?

Гайхел одразу запнувся і лише згодом промимрив:

— Він не приходить уже давно. Конкретніше, одразу після катастрофи професора не бачив його… Думаю, що нудьга не буде вам на перешкоді. Павол і Зденек — хлопці бадьорі…

— Я тут не залишуся — виповів Іван і підупало, як з проломиною в голові, поплівся на вулицю. Тупотня прохожих дратувала його. Він хотів побути на самоті, аби подумати, як жити далі, що робити завтра. А ще пекучіше манило додому, у Карпати, до нянька. А найбільше — до Терки.

Щоосени в день всіх святих тут, на могилах міського цвинтаря, пражани запалюють тисячі вогнів-свічок. Родичі, близькі і знайомі люди покладають на гроби вінки, букети живих хризантем. І в богобійному мовчанні віддають шану тим, хто спочиває вічним сном. Яким розумним не будеш, а зі смертю не змахлюєш. І жебраки, і вельможі, всі — її раби. Вона всіх однаково приголубить… Мучаться люди на сьому світі, гризуть один одного, а потому перетворюються на попіл, забуваються. Їхні могили заростають пирієм, і лише надгробок-хрест буде нагадувати, що зідсподу лежить голова, що колись думала, мріяла, боролася, робила людям добро. Погребено все: чесність і злість, доброту і підступність, мудрість і дурість, радість і печаль, славу і любов, щастя і горе, дружбу і вражду — все помістилося у яму, засипану буро-червоною глиною… Мертвому — могила, а живому треба думати про живе. Про живе думати? Хіба Нейман мало думав про мене?! Не заїкався ніколи про смерть. А її, прокляту, нічого й кликати. Від народження стоїть — вартує над тобою. І сам не знаєш, де замахне над головою гострою косою… Життя, як сон. Ті рани, що наносить іноді воно, саме й загоїть. А ще життя — як драбина. Одні ідуть угору, другі — вниз. Сам білий світ, як трамвай: одні приходять, другі виходять з нього…

— Ба що хочуть з мене оті поліцай ти та судці? — думав Іван, повертаючись з цвинтаря додому. — Заклятий се світ!.. І відборонятися не знаю як.

— Перепрошую, пане Сило, ви не маєте мені щось сказати? — видрібцем наздоганяв його пристарий Маклер, що, очевидно, також побував на загальноміській панихиді.

— Не встиг подумати, — пробуркотів Іван, заглядаючи в землю.

— Но, перепрошую, лише не гнівайтеся на мене, що запитав вас. Я ще раз кажу: мені ви потрібні. І саме тепер. Потому я можу найти когось другого.

— Можете глядати, коли вам треба, — і ступав швидшим кроком, аби відірватися від валькуватого Маклера.

— Ви, перепрошую, чимось невдоволені? — безустанно гомонів Маклер. — Може, вас, пане Сило, платня не влаштовує? О, кажіть, кажіть!.. Ми можемо внести корективи. Одразу на двісті крон підвищую! Чуєте?

— Мене гроші не бавлять.

— Пане Маклер, — перебив цей діалог Свадеба, — почекайте до завтра, бо сьогодні маємо інші проблеми вирішити. Обміркуємо разом, куди йому йти. На все добре!..

«Ба ци має хоч дещо той Гайхел нейманівського? Може, порадив би щось? Бо зоставатися так далі не можна на чужині. Тут можуть так набабрати із чоловіком, що потому скоцюрбишся десь на мотузі…»

І тут же поспитав у Свадеби:

— Яне, а ви не знаєте пана Гайхела?

— Ну, відомий адвокат. Родич Неймана. Соціаліст-утопіст.

— Він топився?

— І тепер ще пливе на дні своїх нездійсненних мрій.

«Най собі мріє, корінець би ’му висох. Айбо нащо давав мені якийсь папірець підписувати, коли гроші сунув? У Неймана я ніколи такого не робив. Майже, той Гайхел має на думці