Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, їду (саме в цю хвилину вирішив Михайло, що їде).

Дома речі склав, пішов спочатку брати відпустку, а потім до Петра.

Галя саме білизну полоскала. Мовчки сів, глянув на двері, що вели в кімнату Катеринину, і знову відчув себе самотнім: «ніколи».

І знову стало страшно, схотілося завити, по підлозі з криком полізти: «І як Галя може білизну полоскати». Сидів мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як біль у зубі, охопила все тіло.

– Поїзд в тридцять на дванадцяту…

Галя головою хитнула, ніби знала вже все.

Почала колисати колиску.

– А-а-а!

Позіхнула, уважно подивилася.

– Скоро приїдеш?

– Не знаю.

Знову головою хитнула, ніби так і треба. Посиділи тихо. Дитина плакала. Підвівся:

– Прощай! – Ще раз обдивився кімнату, глянув на двері Катерининої кімнати: – Можна туди?

Пішов. Сів там, голову на руки поклав… Постукала Галя:

– Час вже до поїзду.

Підвівся, схопив за руку, всміхнувся якось криво, спитав:

– Пам’ятаєш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотів ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди:

– Це вона залишила.

– Ні, не треба…

Пішов. Надворі темно було… По дорозі зустрів Петра. Той, як завжди, кудись поспішав.

– Виїздиш зовсім?

– Не знаю.

– Зустрів Данила, знову сьогодні пішла від нього Марійка…

– Та-а-к.

Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тоді Петро почав прощатися.

– Ну, повертайся швидше.

Розійшлися – Михайло просто, а Петро повернув за ріг, додому.

Туман. Десь блимає зеленою зіркою трамвай. Над заводами ліворуч догорає сяйво. Було вогко й темно. Перехожі лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сіяв дрібний, нудний дощик. Лише струмки дзвеніли так, ніби прийшла весна.

Михайло поспішав на поїзд. Враз якась темна постать виринула з імли.

– Підемо?..

Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано:

– Марійка!

Відскочила та:

– Я… я не впізнала.

За руку взяв, казав радісно:

– Ходім, ходім зо мною, – і потягнув з собою.

– Не хочу… Не піду з тобою.

– Та не бійся, не те…

Йшла покірливо. Привів на вокзал. Став до каси й міцно за руку тримав, ніби боявся: втече.

Вийшли на перон. Чекати довго не довелося. Сіли.

Марійка забилася в найдальший куток, вдарив другий дзвінок, поліз вбік вокзал.

Ось стоїть дівчина і комусь рукою махає: прощайте, прощайте.

Михайло вискакує до присінку вагона й кричить:

– До побачення!

Та здивовано дивиться, але Михайло, сміючись, іде в вагон і сідає поруч Марійки.

Порожньо. Майже нікого немає, і верхньої полиці підіймати не треба…

Закурює. Тягне в себе синій дим і дивиться спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.

Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала