Читати книгу - "Танець білої тополі"

не зважали. Тато й справді ніби всі тридцять п’ять років збирав свої почуття, вирощував їх у серці, і вони зрештою вибухнули з такою силою, що зупинити цей вибух вже неможливо було. Як неможливо зупинити виверження палаючої магми, що впродовж багатьох років, невидима для людських очей, збиралася, закипала, клекотіла у жерлі вулкану, аж поки не вирвалася на волю. Отож тато з мамою одружилися. Наперекір своїм родинам, всупереч всім правилам і суспільним приписам. Там же, в Холмі, у них народилася перша донечка, моя старша сестричка. Мама називала її Мариною, Маринкою, тато – Марилею, Марилькою.

На Волині на початку двадцятих років, після Ризького договору, коли її землі відійшли до Другої Речі Посполитої, всі російські навчальні заклади стали польськими, було відкрито і чимало нових польськомовних. Відповідно, потрібні були і вчительські кадри. Тата перевели на Волинь – уже директором гімназії. Спочатку батьки з Мариною жили у директорському помешканні при гімназії, а потім заклали у Старолісах, на купленій у кредит землі, наш маєток. Тут уже появилася на світ я.

Не можу й досі повірити, що моєї родини, народженої з такої великої любові, вже немає.

Боляче думати. Боляче писати. Боляче, як голому равликові!..»

«Пам’ятаю, як колись любила їздити в гості, як просила, щоб мене взяли на бал до Холма або до Ковеля чи Олики, де жили знайомі батьків. Я була звичайною дівчинкою – непосидючою і трохи примхливою татовою пестункою. А потім раптом стала ось такою… Ніхто достеменно не знає чому. Можливо, й справді через те, що сталося на мосту. Можливо…

Я погано пригадую той день. Більше у пам’яті зберігся ранок – дуже сонячний і якийсь… ніби намагнічений. Промені, здавалося, поколювали шкіру, як тонесенькі голочки. В саду грали троїсті музики, біля будинку стояли запряжені екіпажі, у кінських гривах тріпотіли кольорові стрічки, вишукані пані й елегантні пани з келихами у руках чекали, коли буде подано команду рушати – Маринчине весілля мало відбуватися у маєтку її нареченого.

А потім… Чорне небо… Піднятий із землі пісок… Риби у повітрі… Крики людей… Іржання коней десь далеко внизу, серед каміння, на яке з греблі падала вода і розбивалася на дивні рожеві бризки… А навколо – величезний, заціпенілий від жаху натовп. Перелякані очі, перекошені обличчя. Мені хотілося скочити з мосту, щоб бути разом з Мариною. Навіщо вона виштовхнула мене?! Я дуже вдарилася, коли падала з ридвана на міст, коліна пекли і кривавилися, тому ледве стала на ноги. Але зуміла підійти до самого краю моста. Якби не Левко, я б таки скочила. Він врятував мене.

Відтоді скупчення людей викликає у мене дивну, нічим не поясниму тривогу. Я боюся виходити з будинку, ще більше – за браму. Простір поза маєтком мій організм сприймає як чужу і небезпечну для себе територію. Тіло покривається холодним потом, ноги підкошуються, і серце вискакує з грудей. Паніка жене мене додому, за рідні мури, якими мій світ відділений від решти земної території.

Доктор Сітарський спочатку казав, що це минеться – зазвичай діти легше виходять зі стресу, ніж дорослі. Але я, мабуть, якась нетипова пацієнтка. Мої страхи не минулися і досі. Тепер я знаю, що хвора. Моя хвороба називається агорафобія.

З того часу, як у маєтку розташувалася військова частина і нас виселили з великого будинку в малий, мені стало ще гірше. Постійна присутність чужих чоловіків, їхні погляди, снування на подвір’ї і в саду, розмови, крики доводять мене до ступору. А цей капітан… Його загравання, брудні натяки… Через нього я майже не виходжу з кімнати. Але він знаходить мене і в будинку. Від його нахабного погляду ніде не можна заховатися.

Мікстура, приписана ще колись доктором Сітарським, не допомагає. Найкращі мої ліки – Левко. Коли він поруч, мені добре і спокійно. Він ніби малює навколо крейдяне коло, через яке до мене нізащо не підступиться зло. Я вірю в це».

«У дитинстві мені заборонено було навіть згадувати про Левка. Бо Черкаси чомусь стали нашими ворогами. Я не могла зрозуміти чому. Адже Марина і Тиміш так любили одне одного. Навіщо було їх розривати? Чому треба вважати ворогами Тимошевого батька і брата? Мої наївні запитання доводили маму до істерики, вона зачинялася у своїй кімнаті і голосно плакала. Тато страждав не менше, ніж мама, але намагався не показувати цього, адже мав бути опорою для нас. Кожного разу він кидався втішати її, падав перед нею на коліна, цілував руки, обличчя, а мені наказував ніколи більше не ставити таких дурних запитань. Але я не розуміла, чому ж вони дурні.

Коли пан Мандрика забрав Левка з собою, про нього вже можна було говорити. Мої батьки дуже шанували пана Тадея і вважали його більш ніж лікарем, який допомагав татові позбутися болю. У нього гарна освіта і вроджена делікатність, широкий світогляд і оригінальне мислення, альтруїзм і гуманістична філософія. Так говорили про Тадея Мандрику мої батьки. Він дуже полюбив Левка. Мар’яна казала, що навіть рідний батько його так не любив і якби його у Левка не було, пан Мандрика, вочевидь, усиновив би свого учня.

Потім мама дуже незлюбила Левка. Але спочатку вона незлюбила москальську владу, яка забрала нашого тата і відібрала у нас землю. А тоді вже й Левка, «бо він, цей дурний хлопака, з якого пан Мандрика стільки років робив справжню гідну людину, взяв та й повірив їм».

Та для мене Левко – той хлопчик, з яким ми каталися на човні і рвали лілеї. Який врятував мене на мосту. І який вперше обійняв мене. Як голосно стукало тоді його серце! Іноді мені здається, що саме за ті хвилини, коли на небесах вирішувалося – залишитися мені на мосту чи скочити в безодню, Левкове серце стало моїм. Я взяла його своїми ще дитячими долонями з його грудей і поклала у