Читати книгу - "Вітер часу"

– Я бачу, що ці непрацюючі емігранти живуть, як у нас пересічні працюючі українці.

– Так, це життя вважається бідним. Правда, були тут такі, що приїздили з деяким капіталом, 10–12 тисяч доларів. Відкривали свій бізнес, декілька місяців працювали, а потім розуміли, що їм не вигідно, бо треба платити чималі податки. Ходімо додому? Бо вже, мабуть, хлопці повернулись, та й кум має приїхати з сином.

Дома вони побачили усіх разом, хлопці привезли три бочки пива літрів по двадцять кожна, але не «музейного». Вони пиво не пили, чекали кума. Незабаром кум приїхав на старому «Вольво». Він був того ж віку, що Саша, а його син – одноліток молодшого сина Саші, хлопець років двадцяти.

Вже почало темніти.

– Надо было бы в церковь пойти, – звернувся Саша до кума, – но ведь здесь православной нету. Давайте сами.

Він приніс у більшу кімнату свічки і дві ікони, які Мар’я привезла колись з України. Поставив усе на камін, де горіли дрова. Єгор відкрив Євангеліє і тримав його перед батьком, який одягнув на себе довгий чорний плащ, що нагадував попівську рясу. Саша почитав щось з Євангелія, усі слухали мовчки, бо не хотіли ослухатись Сашу. Ніхто не молився і не хрестився.

– Христос народився! – сказав наприкінці проповіді Іван.

Усі мовчки подивились на нього.

– А как надо отвечать? – спитала Мар’я, яка вже почала забувати українські звичаї.

– Славімо його!

– Славімо його! – повторила Мар’я і запросила усіх до кухні розговлятися.

– Извините, – сказала, – я двенадцать блюд не готовила, но кутья есть.

Усі пожвавішали, почали наливати, чаркуватись, повторюючи «Христос народился!».

Іван теж налив собі пива, яке виявилось добрим, хоч і незвичного смаку. Гуляли довго, бо питва і закуски було багато. Нарешті Артурчик, який сидів у високому стільці, схотів спати, Мар’я понесла його нагору, а Саша повів усіх до каміну – співати пісні. Для цього він знайшов збірку російських пісень. Як виявилось, збірка була потрібна, бо молоді хлопці ніяких пісень не знали. Скоро їм це набридло, співали тільки кум і Саша, який дренчав на гітарі.

Сини Саші, їх друзі і син кума зібрались на великому дивані, Іван теж до них приєднався.

– Чим ви тут в Англії займаєтесь? – поцікавився він.

– Да почти ничем, – Єгор підкинув до каміну декілька полінців. – Учебу в школе закончили. Я собираюсь поступать в университет, а Толя не хочет, говорит, что он и так все знает. Другие тоже собираются куда-нибудь поступить, но уже три-четыре года никак не соберутся. Сидят на пособии. А ты что делаешь?

– Закінчив університет в Києві, тепер навчаюсь в аспірантурі в Польщі.

– Ну и как там?

– Та як усюди, трохи краще, ніж у нас, трохи гірше, ніж у вас.

– А польские девушки красивые? Тут красивых девушек нет, самые лучшие – наши. Да англичанки с нами и не гуляют, зачем им неимущие? Своей собственности не имеем.

– А наші дівчата виходять за англійців, якщо вони такі гарні?

– Их тоже не берут, поскольку такие же бедные. Да и менталитет разный. Наши привыкли жить на широкую ногу, а англичане экономные. Пойдем с нами на Новый год, сам увидишь.

– Дякую, побачимо. Я ж не п’ю, як ти знаєш.

– Ничего, немного можно. А как же с девушками общаться, они же пьют?

– Кто пьет? – скинувся Саша, почувши щось знайоме. – Пошли, уже налито. Только тепер будем пить самогон, коньяку и водки не осталось.

Усі знову потяглися до кухні.

Другого дня після Різдва зібрались повертатись до Лондона. Як завжди, йшов дощ, усі відпочивали. Під вечір поїхали, собаки лежали в кінці машини. Приїхали додому, ледве увійшли в квартиру, як з’явився гість. Це був Роберт, якого усі називали Бобом. Він виглядав досить молодим, років тридцяти п’яти, худеньким і приємним на вигляд. Був одягнутий якось невиразно – в протидощову куртку, старі джинси і кросівки. Іван подумав, що він з бідних, і спитав про це сестру.

– Ты что?! Он миллионер, хозяин ночного клуба. Отец оставил ему наследство, говорят, он был английским мафиози.

– А Боб теж мафіозі?

– Нет, обычный парень. Он дружит с Сашей, пришел, чтобы обсудить, какие-то бизнесовые дела.

Боб приніс з собою міцне віскі, Саша сказав, що 60 градусів. Вони засіли в більшій кімнаті, пили віскі і тихо розмовляли. Іван близько опівночі пішов спати, а хлопці розмовляли до другої.

Зранку, прокинувшись о шостій, Іван заглянув до кімнати. Підлога тут була покрита штучним килимом. На ній спали Боб і дві собаки, яких він пустив з балкону в кімнату, бо ті змерзли. Боб теж прокинувся, піднявся, і, хитаючись, пішов до туалету. Потім щось пробурчав, попросив води, винувато дивлячись на Івана, і пішов на вихід.

– Почекай, треба поснідати, – запросив Іван англійською, але той похитав головою і вийшов.

Після десятої прокинулась Мар’я, треба їхати на роботу на одинадцяту.

– Свари мне кофе, пока я одеваюсь, – заглянула вона до кухні.

– Хто тебе повезе, Саша?

– Нет, он будет спать долго, наверно, Толик.