Читати книгу - "Щаслива суперниця"

Видно, й справді вродливий, якщо навіть у такому стані леді Бертрада запам’ятала це.

— Він з’явився зовсім несподівано, взяв мене під руку, завів у бічний прохід. Зізнаюся, отче, я спочатку так злякалася, що слова не могла мовити — адже я бачила його там, біля мисливського будиночка. Однак у Гронвуді він повівся чомусь поштиво. Галантно вклонився й мовив: «Гадаю, не помилюся, припускаючи, що ви і є Бертрада Норфолкська», і мені відразу ж не сподобався дивний блиск у його пекучих чорних очах. «Я впізнав вас, — провадив він, — як упізнаю і ваші коси. На жаль, навіть яскраво-жовтогарячий плащ, який був на вас того вечора на острові, не зміг приховати їхньої привабливості». Від цих слів у мене підігнулися ноги, але він підтримав мене й посадив на виступ стіни в амбразурі. «Гадаю, кількох хвилин вам вистачить, щоб перепочити й зібралися з силами. А після цього, я думаю, вам належить непомітно вийти звідси й полишити замок. Так буде краще для всіх».

Я дивилася на нього, мов заворожена. Він не міг, не міг упізнати мене тієї вночі — адже я була в масці й у чоловічому одязі, а мої коси були заховані під каптуром. Але за яким правом він вимагав, щоб я полишила власний замок? Про це я й запитала хрестоносця, і те, що він відповів, виявилося гіршим за все, що я могла уявити. Виявляється, цей мерзотник, мій чоловік, відписав Гронвуд… своїй повії. Угоду було укладено за всіма правилами — в присутності шерифа, лорда д’Обіньї та єпископа Тетфордського. І тепер найкращий замок у всьому Денло належить Гіті Вейк! Вона й справді могла вказати мені на двері й навіть звеліти слугам вигнати мене геть.

Оце так! Відписати таку цитадель, як Гронвуд, коханці… Таке навіть уявити неможливо. Просто так замками не розкидаються. Тоді що це — бажання винагородити Гіту після всього, що сталося, чи прагнення захистити її від підступів леді Бертради? Але, здається мені, Едгар упевнений, що його союз із Гітою Вейк — назавжди, бо зробив її пані та власницею Гронвуда, але залишив замок своєю головною резиденцією в Норфолку. До того ж, ця угода узаконює майновий бік їхнього зв’язку. Спритно, досить спритно…

— І як ви вчинили, дитя моє?

— А що мені залишалося робити? Я попросила лицаря провести мене.

Схоже, цей лицар і справді припав їй до вподоби. Не здивуюся, якщо у вигадливій голівці графині відразу виник план зачарувати його та переманити на свій бік.

— І що ж вам відповів хрестоносець?

— Він сказав: «Пробачте, міледі, але люди, які запросили мене погостювати, можуть хибно витлумачити такий крок». Тоді я закричала: «Невже, сере, ви відмовитеся провести даму в пору, коли вже запали сутінки?». «Ніч — це ваш час, — сказав він. — Ідіть, міледі, та дякуйте Богу, що не зустрілися з графом Норфолком!». При цьому він зненацька торкнувся моїх кіс і зауважив: «Прекрасне волосся. Рідко зустрінеш таку пишноту, й тому його складно поплутати з іншим. Навіть якщо бачив тільки одного разу в нічних сутінках і відблисках пожежі. Їдьте з Гронвуда, міледі, й будьте розсудливі хоча б заради вашої сестри Матильди».

До чого тут імператриця? З якого дива цей хрестоносець згадав про неї? Невиразна підозра зародилася в мені, але тої миті мені було не до цього. Не гаючи часу, я взявся переконувати графиню, що їй і справді варто виїхати. І податися просто до батька в Нормандію, а може, й до самого Найсвятішого Престолу в Рим. Що швидше вона полишить Англію, то раніше я зможу почати готуватися до прибуття королеви Аделізи, котру я збирався розмістити в тих покоях, які займала леді Бертрада. І далі бути заступником графині стає небезпечно, якщо граф і його люди переконані в її причетності до спроби вбити Едгара.

Леді Бертрада рвучко випросталася. Обличчя її залилося темним рум’янцем гніву.

— Чи не женете ви мене звідси, святий отче?

Я миттю відступив. Не варто перегинати ціпок. Як не крути, а вона — дочка Генріха Боклерка.

— І значить, ви допоможете мені помститися?

— Звісно, дитя моє. І всім серцем сподіваюся, що Бог допоможе нам у цьому.

Всевишній не змусив довго чекати.

Я зрозумів це вже наступного дня, коли під час меси виявив у юрбі парафіян Хорсу з Фелінга.

Був день Святого Лева,[20] і в соборі зібралося багато люду. Але Хорсу я миттю вирізнив із юрби. Високий, ставний, у хутряній накидці, з довгим волоссям, зачесаним назад і відкритим високим чолом із залисинами — Хорса мав переконливий і суворий вигляд. Сама його поява в Бері-Сент-Едмундс було незвичайною. Він не належав до тутешнього приходу, не був добрим християнином, на додачу, я вважав його своїм недругом, бо не забув, як він повівся під час заколоту в Тауер Вейк. Втім, Хорса був ворогом і Едгару Армстронгу.

Але існувало й щось таке, що зв’язувало цих саксів. Про це красномовно свідчила зовнішня подібність Хорси до батька графа Норфолкського, покійого тана Свейна. Можливо, кого-небудь це могло б і здивувати, але тільки не мене — адже мені довелося приймати сповідь у матері Хорси. Леді Гунхільд була доброю християнкою, багато жертвувала храмам, а на обитель Святого Едмунда її благодіяння виливалися безупинно. А на сповіді вона відкрила, що Хорса й Едгар — кревні брати.

Доля викидає й не такі штуки — і ось обидва брати, Хорса й Едгар, не маючи уявлення про своє споріднення, примудрилися, до того ж, покохати одну жінку, Гіту Вейк.

Мої думки гарячково закрутилися, але для того,